Останній із небесних піратів
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Rook Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга – Богдан
- ISBN: 966-692-588-5
- Переводчик: Віктор Колісниченко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Останній із небесних піратів». Краткое содержание книги:
Тим часом у Темнолісі узурпатор Вокс Верлікс вигнав із Нового Санктафракса Найвищого Академіка і захопив владу. Тепер він за допомогою страхітливих сорокух і Сторожів Ночі утримує у страху і покорі народи Світокраю.
У книзі «Останній із небесних піратів» ми знову зустрічаємося із капітаном Живчиком і дізнаємося про його трагічну загибель.
Ось вони вискочили з-поміж дерев на дорогу, розрівняну і зґрасовану тьмою взутих ніг та дерев’яних коліс, — і перед ними розкинулися у всій своїй красі, неначе який інкрустований самоцвітами гобелен, самі галявини.
Рук зачудовано роззирнувся довкола, і серце йому забилося частіше. Різноманітні оселі численних мешканців Вільних галявин купалися у місячному сяйві, облиті мерехким сріблом і позначені довгими, різкими тінями. Троє підмайстрів стали й дивились як зачаровані. Повітря повнилося пахощами та звуками. Прибульці розрізняли гострий дух сириці, запах витриманого пива, духмяність приправ та всякого зілля. А ще Рук зачув далекий гомін — радісні голоси, співи, сміх. Ззаду надбіг Гекле та й собі став, відсапуючи. Настовбурчене пір’я у нього на шиї стирчало врізнобіч, гострий сорокунячий дзьоб тремтів.
— Ген там, — кивнув він головою ліворуч на купку хатин, що гейби пливли у мерехтливих мочарах, — живуть гусолапі гобліни. Великі мастаки ловити в’юнів, але щоб відзначатись якимись особливими звичаями, то ні. А там, — показав через праве своє плече, — печери нетряків. О, на них варто поглянути! Кажуть, вони там цілим родом напихаються в одну печеру, буває, душ і зо сто…
Зненацька ззаду почувся важкий тупіт. Обернувшись, мандрівці побачили: до них мчать двоє дрібногоблінів на зубощирах. І гобліни, і їхні плигуни мали на собі обладунки з тисненої шкіри; вершники були озброєні довгими списами з залізного дерева та великими щитами у вигляді півмісяців. Один з них зупинився і, випроставшись у стременах, оглядав місцевість. А другий під’їхав до наших подорожан. — Підійдіть і назвіться! — гаркнув він. Гекле виступив наперед і, добувши з пазухи медальйона з зубом дуба-кривавника, підніс його вгору.
— Друзі Землі й Неба! — проголосив він.
Підмайстри й собі подіставали і показали обереги з дуба-кривавника. Охоронець кивнув головою. Зблизька Рук розгледів подряпини та удавлини в лискучій шкірі його обладунку — сліди боїв.
Аж тут з’явився і третій охоронець.
— Гей, Ґлоку, Стеґу! — загукав він. — На Північній окраїні помічено грабіжників! Негайно туди!
Охоронець, що розмовляв із прибульцями, знов обернувся до сорокуна та трьох його підопічних.
— Проходьте, друзі! — промовив він. — І хай вам гаразд ведеться.
Він сіпнув за віжки, підострожив зубощира-скрадайла і рвонув слідом за двома товаришами, тільки груддя полетіло з-під могутніх зубощирячих лап.
— Вільні галявини прекрасні й миролюбні, хоробрі мої друзі, — сказав Гекле. — Але за те, щоб вони лишалися такими, не одна відважна душа наклала головою. Та ходімо вже, ходімо далі — до Озерного приплаву!
Спустилися по східцях, освітлених великими летючими ліхтарями, потім пройшли попід високим гаєм темних дерев з верховіттям, загубленим у сіро-синьому небі.
— А тут хто живе? — поцікавився Рук.
— Блуди, — відрік Гекле. — Це Долина блудів. Туди можна ходити лише на їхні запросини, бо шляхи блудів потаємні й загадкові, навіть тут, на Вільних галявинах.
— А то що таке? — схвильовано запитав Рук, глянувши праворуч.
Віддалік вервечки вогнів освітлювали вузькі вулиці, світилися й вікна гарно оздоблених будинків, де широких, приземкуватих, із пологими дахами, а де — високих, гінких, увінчаних зграбними вежами.
— То, хоробрий пане, — пояснив, обернувшись праворуч, Гекле, — Нове Нижнє місто. Ти побачиш, що воно дуже відрізняється від Старого. Тут, у Новому Нижньому, радо вітають усіх, і кожного прибульця почастують щедрим обідом, а хто побажає заночувати, тому знайдеться вільний гамак у будинках-вуликах.
— У будинках-вуликах? — схвильовано повторив Рук. — Ти це про оті будівлі, схожі на шоломи?
— Авжеж, хоробрий пане, — підтвердив Гекле. — Вони…
— А як, в ім’я Землі й Неба, зветься оте? — урвав провідника Рук, показуючи на високу ребристу будівлю з ґратчастими стінами та гострим шпилем, яка бовваніла над Новим Нижнім містом.
— То Світлякова вежа, хоробрий пане, — пояснив Гекле. — Вона всім схожа на палац Вокса Верлікса у Старому Нижньому, окрім одного: кожному вільно ходити туди й висловлювати свої думки у вічовій залі.
— А нам дозволять піти до блудів? I в будинки-вулики? — не вгамовувався Рук. — I в Світлякову вежу?
— Ой, паночку! — засміявся Гекле і підніс руки, мовляв, здаюсь. — Досить! Досить! На те все буде час, але насамперед нам треба дійти до Озерного приплаву.
— Перепрошую! — зашарівся Рук. — Просто тут усе таке… таке… — Він широко розвів руками. — Таке…