У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Я раптом побачила, що небо синє...»
«Що мені запам’яталося... Що запало в пам’ять? Тиша, незвичайна тиша в палатах, де лежали важкі поранені... Найважчі... Вони не розмовляли один з одним. Нікого не кликали. Багато хто непритомний. А найчастіше лежить і мовчить. Думає. Кудись убік дивиться і думає. Гукнеш — не чує.
Про що вони думали?»
Про коней і птахів
«А ми їхали, їхали...
Стоять на станції поряд два ешелони... Один із пораненими і другий — із кіньми. І ось почалося бомбардування. Ешелони запалали... Ми почали відчиняти двері, рятувати поранених, щоб вони йшли, а вони всі кинулися рятувати коней. Коли поранені люди кричать, страшно, але немає нічого страшнішого, ніж коли іржуть поранені коні. Вони ж ні в чому не винні, вони за людські справи не відповідають. І ніхто не побіг у ліс, а всі кинулися рятувати коней. Усі, хто міг. Усі!
Я хочу сказати... Я хочу сказати, що фашистські літаки літали побіля самої землі. Низько-низько. Я потім думала: німецькі льотчики все бачили, невже їм не було соромно? Що вони думали...»
«Я пригадую один випадок... Прийшли ми до селища, а там коло лісу лежать убиті партизани. Як над ними знущалися, я переказати не зможу, серце не витримає. Їх різали на шматочки... Кишки випотрошили, як у свиней... Вони лежать... А недалеко коні пасуться. Вочевидь, коні партизанські, навіть із сідлами. Або вони втекли від німців і повернулися, або їх не встигли забрати, — незрозуміло. Вони далеко не відходили. Трави багато. І теж думка: як це люди таке перед конями творили? Перед тваринами. Коні на них дивилися...»
«Горіло поле і ліс... Курився луг. Я бачила згорілих корів і собак... Запах незвичний. Незнайомий. Я бачила... Згорілі бочки з помідорами, з капустою. Птахи горіли. Коні... Багато... Багато чого чорного валялося на дорогах. До того запаху теж треба було звикнути...
Я тоді зрозуміла, що горіти може все... Навіть кров горить...»
«Під час бомбування прибилася до нас коза. З нами лягла. Просто поруч лягла і кричить. Кинули бомбити, вона з нами іде і все тулиться до людей, ну, жива ж істота, теж боїться. Дійшли до якогось села і кажемо якійсь жінці: "Візьміть, шкода". Хотілося врятувати...»
«У моїй палаті лежали двоє... Лежали німець і наш обпалений танкіст. Я заходжу до них:
— Як почуваєтеся?
— Я добре, — відповідає наш танкіст. — А цей погано.
— Це ж фашист...
— Ні, я нічого, а йому погано.
Уже вони не вороги, а люди, просто двоє поранених поруч лежать. Між ними з’являється людське. Не раз спостерігала, як це швидко відбувалося...»
«Це як же... Ну, як... Пригадуєте... Летять восени птахи... Довгі-довгі зграї. Артилерія наша і німецька б’є, а вони летять. Як до них догукатися? Як їх попередити: "Сюди не можна! Тут стріляють!" Як?! Птахи падають, падають на землю...»
«А до нас привезли на перев’язку есесівців... есесівських офіцерів. Підходить до мене сестричка:
— Як ми їх перев’язуватимемо? Рвати чи нормально?
— Нормально. Це поранені...
І ми їх перев’язували нормально. Двоє потім втекли. Їх піймали, і, щоб вони не втекли ще раз, я їм ґудзички зрізала на кальсонах...»
«Коли мені сказали... Ось ці слова: "Скінчилася війна!.." Я взяла і сіла на стерильний стіл. Ми з лікарем домовилися, що, коли оголосять: "Скінчилася війна!", ми сядемо на стерильний стіл. Щось таке вчинимо, неймовірне. Я ж нікого не підпускала до столу, не підпускала на гарматний постріл. У мене пальчатки, я в масці, на мені стерильний халат, і я сама подавала всім, що треба: тампони, інструменти... А тут узяла тай сіла на цей стіл...
Про що ми мріяли? По-перше, звісно, — перемогти, по-друге — залишитися живими. Одна: "Скінчиться війна, і я понароджую купу дітей", друга: "Я вступлю до інституту", а хтось: "А я з перукарні не буду вилазити. Стану гарно вбиратися, себе доглядати". Або: "Куплю гарні парфуми. Шарфик куплю і брошечку".
І ось цей час настав. Усі раптом притихли...»
«Відбили село... Шукаємо, де набрати води. Зайшли у двір, на якому помітили колодязний журавель. Різьблений дерев’яний колодязь... Лежить на дворі розстріляний господар... А біля нього сидить його собака. Побачив нас, почав скавчати. Не відразу до нас дійшло, а він кликав. Повів нас до хати... Пішли за ним. На порозі лежить дружина і троє діток...
Собака сів коло них і плаче. По-справжньому плаче. По-людськи...»
«Ми входили до наших сіл... Там тільки печі стояли — і більш нічого. Самі печі! На Україні ми визволяли місця, де нічого не залишилося, лише кавуни росли, люди їли тільки ці кавуни, і більше нічого в них не було. Вони зустрічали нас і несли кавуни... Замість квітів...