Таємниче полум'я цариці Лоани

Звуки. Геть усі вони поставали перед моїми очима, коли я перегортав сторінку за сторінкою. Я з дитинства звик до flatus vocis. У низці звуків раптом почулось мені «ч-ш-ш-и-к». І ось чолом моїм покотилися великі краплини поту. Я поглянув на свої руки — вони тремтіли. Але чому, що трапилось? Де я міг прочитати про цей звук? Чи це був навпаки, єдиний почутий, а не прочитаний мною звук?

Я заспокоївся, почувався майже як удома, гортав сторінки про «Людину у масці» — черговий безталанний герой поза законом, зодягнений у майже гомосексуальні червоні панчохи. На обличчі — маска, крізь яку видніються лише білі-білі, дещо здичавілі білки очей без зіниць, від чого герой здається ще загадковішим. Не дивно, що з любові до нього майже збожеволіла красуня Діана Палмезі. Вона потай приходила, аби подарувати йому свій цілунок, відчуваючи, як тремтить його мускулясте тіло під трико, котре Маска ніколи не скидав (навіть коли часом у нього влучала куля, і побратими з диких племен майстерно накладали йому пов’язку все на те ж таки трико, яке, до всього, було, вочевидь, ще й водонепроникним, зважаючи, як облягало воно тіло героя, коли той виходив з охоплених полум’ям вод південних морів).

А як зачаровували ті нечасті цілунки, бо ж Діану повсякчас щось відволікало: чи якесь непорозуміння, чи каверзи суперника, охопленого пристрастю, чи якісь інші термінові справи, які часто бувають у прекрасних красунь-чужоземок, що подорожують світами. А він, стражденна душа, не міг взяти її за дружину, бо навіки зв’язаний прадавньою клятвою і приречений до скону виконувати свою місію: боронити племена бенгальських джунглів від злодіянь індійських піратів і білих любителів диких пригод.

І хоч опісля прочитаного, а іноді й одночасно з цим мене навчали, як підкорити цих диких і жорстоких ефіопів, на цих сторінках я нарешті зустрів героя, що по-братньому жив серед бандарських пігмеїв, відбиваючись пліч-о-пліч з ними від лихих колонізаторів, а Ґуран, бандарський шаман, був набагато освіченіший і мудріший за непривітних, мерзенних блідолицих осіб, котрих він допомагав подолати не як вірний вояка дубатів, а як повноправний партнер цих чулих і добросердечних поборників справедливості.

Були й інші герої, які, втім, не здавалися мені такими вже революціонерами (так я тепер гадаю, аналізуючи розвиток своєї політичної свідомості), як-от чаклун Мандрейк, що хоч і ставився до свого чорного слуги Лотара по-дружньому, все ж таки радше використовував його як особистого охоронця і свого вірного раба. Але навіть Мандрейк, що боровся з поганцями, використовуючи свої магічні витівки, перетворюючи пістолет лиходія на банан, був, врешті, людиною шляхетною, без усіляких там чорних чи червоних мундирів, завжди бездоганний у своєму фраці та циліндрі. Ще одним шляхетним героєм був Агент Х9. Він не ганявся за ворогами режиму, а боровся з лиходіями і баронами-злодіями, захищаючи чесних платників податків. Завжди ошатний, у френчі, сорочці й краватці, з витончено мініатюрним револьвером, з яким навіть виряджені у шовкові сукні з пір’ям на шиї біляві панянки з найсвіжішим і найбездоганнішим макіяжем мали навдивовижу елегантний вигляд.