Гордівниця Злата

Злата посміхнулася і, торкнувши коня за вуздечку, направила його в темний коридор. Вона точно знала, що побажати. Однак варто їй було опинитися під нависаючим кам’яним склепінням, як зачарований тунель оточив її спокусами. Раптом її почала мучити спрага, а перед очима виник спокусливий келих з холодним лимонадом. Шипучі бульбашки піднімалися вгору, а по запітнілих стінках стікали крапельки вологи. «Хочу пити», — прошепотіла Злата. Спрага минула, але дівчину охопила сонливість. Очі злипалися, і вона ледь могла втриматися в сідлі. Їй здавалося, що вона бачить зручне ліжко. Хотілося впасти на м’які перини й заснути, не думаючи ні про що. Сонливість зникла через те, що Злату пройняв холод. Вогка сирість пробирала до кісток. Дівчина змерзла так, що в неї зуб на зуб не попадав. Вона готова була все віддати за теплу хутряну шубу, в яку можна закутатися, сховавшись від холоду. Несподівано потеплішало, і холод поступився місцем голоду. У роті в Злати вже давно не було ані крихти, а тут ще звідкись повіяло запахом свіжоспеченого хліба та смаженого м’яса. І вона промовила: «Як хочеться їсти».

У лічені хвилини, коли Злата їхала тунелем, час для неї сповільнив хід. Дівчину охоплювали різні бажання, але усі вони були далекі від того, заради чого вона опинилися тут. Тільки перед самим виходом з печери, вона раптом згадала про принца.

— Я хочу побачити свого коханого! — вигукнула дівчина й ступнула на світло.

Чари миттю зникли. Лише тепер до Злати дійшов зміст загадкових слів кентавра. Їй стало страшно при думці про те, що вона могла побажати сущої дрібниці, забувши про головне. Добре ще, що вона вчасно опам’яталася й побажала того, чого хоче понад усе на світі. Злата радісно розсміялася, і луна понесла її сміх ущелиною. Злякавшись своєї зухвалості, дівчина затялася й озирнулася. Вона стояла на невеликому майданчику. Навколо нависали химерно поїджені часом скелі. Внизу ущелина була затягнена непроглядною білою завісою. Хмара, що лежала в низині, розмірено здіймалася, начебто дихала.

«Мов жива. Напевно, це і є Праматір Хмара», — подумала Злата.

Дівчина спішилася й обережно підійшла до самого краю прірви. Опустившись на коліна, вона глянула вниз і неголосно запитала:

— Праматір Хмаро, ти чуєш мене? Будь ласка, зроби так, щоб я знову побачила мого принца.

Раптом з краю бескиду зірвався камінь і покотився вниз, натикаючись на зустрічні валуни. Відразу ж цей дрібний звук підхопила луна й перестук понісся, поступово затихаючи далеко внизу. Злата мимоволі відступила від прірви. І раптом чи то їй причулося, чи то й справді знизу пролунало приглушене зітхання. Дівчині стало якось моторошно. Притулившись до коня, вона боязко прислухалася, але не почула нічого, крім шуму вируючого гірського потоку. Більше їй не було чого залишатися в цьому чаклунському місці. Злата хутко скочила на коня й галопом помчала назад тунелем.