Гордівниця Злата
- Автор: Крюкова Тамара Шамильевна
- Серия: Злата(Крюкова) #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Ранок
- ISBN: 966-08-0362-1
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Гордівниця Злата». Краткое содержание книги:
Златі доведеться поневірятися з мандрівними артистами, пройти через підземелля гномів та їх магічну печеру, забути минуле й світ людей — аби знову знайти свого коханого й стати прекрасною та усім милою королевою. Усім — крім непокірної Чорної герцогині.
Чи зможе юна красуня захистити себе та своїх близьких від чорних чарів? Адже для цього їй доведеться осягнути таємниці Всесвіту та зуміти змінити себе…
— Сподіваюся, не для того, щоб воювати з беззахисними жінками? — уїдливо запитала Злата.
Докір потрапив у ціль. Юнак, зашарівшись, прибрав стрілу в сагайдак і повісив лук за спину.
— Я повинен був переконатися, що на дорозі не ворог. Я — воїн і захищаю свою землю, — похмуро сказав він, намагаючись за суворістю приховати зніяковілість, а потім запропонував: — Проведу-но я тебе до наших кордонів, щоб у дорозі з тобою нічого не трапилось.
Вони поїхали пліч-о-пліч. Ущелина звужувалася. Яскраво-зелений колір луків поступився місцем більш темним тонам. Горді й непохитні сосни тяглися до неба, чіпляючись корінням за гірські уступи. Чим вище піднімалися подорожні, тим сильніше змінювався пейзаж. Усе частіше ліс обривався, оголюючи нагромадження скель. Дорога, яка серпантином піднімалася вгору, була досить широкою, щоб вершниця й кентавр могли їхати поруч.
— А як називають ваш народ? — запитала Злата.
— Кентаври. Хіба ти не чула про нас?
— Ні.
Юний кентавр гордо розпростав плечі й похвалився:
— В нас тече царська кров. Ми походимо від земного царя й небесної хмари.
— Як від хмари? — здивувалася Злата.
Воістину в цьому дивному світі було багато дивовижного й неймовірного. Такою була й історія славного племені кентаврів.
У стародавні часи був на Землі цар, відомий своєю неприборканою вдачею. Ім’я йому було Іксион. Сам Зевс, бог сонця, поважав його. Одного разу він покликав Іксиона на бенкет богів. Загордився Іксион, що він, смертний, бенкетує разом з небесними мешканцями. Хмільне вино вдарило йому в голову, і він забув про стриманість. Того дня серед бенкетуючих було чимало красунь-богинь. Багато хто з них, знаючи, які вони гарні, поводилися грайливо, зачіпаючи земного царя, але не на них звернув увагу Іксион, а на богиню Землі Геру. Гера відрізнялася серед усіх, але не своєю вродою, а гідністю, з якою трималася. У ній не було ні краплі кокетства, а її посмішка була такою ж чистою, як посмішка матері, яка дивиться на своє дитя. Усі присутні ставилися до неї з особливою повагою, на яку заслуговувала кохана Зевса.
Гарячий був Іксион і звик підкорятися пориву пристрасті, а не розуму, і вирішив він скорити Геру, але та уникла палких освідчень, зате Зевс помітив усе. Похмуро стало на душі в Зевса, насупився він, померкло сонце, і небо затягло важкими хмарами. Почав він думати, як учинити з цим зухвалим смертним, і погляд його впав на свинцеву хмару, що закрила небосхил. І звелів Зевс хмарі набути вигляду Гери. Миттю хмара почала стискатися, густішати, ставати плоттю, і незабаром поруч з богом сонця стояла точна копія його дружини. Її й послав Зевс до Іксиона.
Земний цар прийняв її за справжню Геру й зовсім утратив розум. Він уявив себе рівним до богів і почав перед усіма вихвалятися своєю перемогою над Герою. І тоді Зевс напророчив, що від любові Іксиона й хмари народиться потомство. І будуть це ні люди, ні звірі. Так виникли кентаври, вільне плем’я з розумом людини й силою та спритністю звіра. У спадщину від Іксиона їм дісталася гаряча й неприборкана вдача, а від хмари — любов до волі.
Поки Злата слухала історію, дорога звузилася й перейшла в стежку. Тепер двоє їхали так близько один від одного, що, коли Злата струшувала головою, щоб відкинути назад копицю волосся, золоте пасмо торкалося кентавра. Юнак-кінь оцінюючи подивився на дівчину й сказав:
— А ти дуже красива. Хочеш бути моєю подружкою?
Злата заливисто розсміялася:
— Останнім часом ти другий, хто мені це пропонує.
— А хто був першим? — войовничо запитав хлопчик-кентавр, усім своїм виглядом показуючи, що він не звик бути на других ролях.
— Зоряний Шейх.
Магічне ім’я зробило належне враження. Стрілець зупинився й витріщився на Злату, немов побачив її вперше. На обличчі його був написаний подив, змішаний з недовір’ям.
— І ти йому відмовила?
— Як бачиш, я тут, а не в зоряному палаці, — посміхнулася Злата.
Кентавр підбадьорився.
— Послухай, якщо станеш моєю подружкою, ти не пошкодуєш. Мій батько — ватажок кентаврів. Я теж буду ватажком.
— Не сердься, але в мене вже є дружок на Землі. Я обов’язково повинна до нього повернутися.
— Шкода. Ти мені дуже подобаєшся, — зітхнув юнак і зненацька довірливо зізнався: — Розумієш, воїн має право вибрати подругу. Уже три дні, як я маю зброю, а й досі нікого не вибрав.
Від колишньої пихатості й чванства юного кентавра не залишилося й сліду. Зараз Стрілець був просто розгубленим хлопчиськом. У засмученні юнака проступала така наївність, що Златі захотілося втішити його, як молодшого брата.