Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Ось кімната, де й стався злочин. Ми дуже сподіваємося на вашу допомогу, містере Гольмц!

— Окєй! Я намагатись вам допомога і шукав «Зірка Сход», сер, — сказав він із якоюсь дивною вимовою, а всі, хто його слухав, чиновники та пани, так зраділи, наче він узяв і дістав з кишені діамант. — Мені потрібен вивчити місце злочин, але мені не можна заважав! Тільки ви і ви, — він тицьнув у начальника корпусу і в Хомутинського.

— А я! — підскочив граф Маєвський.

— І ви, — чомусь скривився Гольмц.

Оці четверо увійшли до кімнати, а всі інші залишилися в коридорі. Збуджено обговорювали, що англієць просто чаклун якийсь. Уперше в житті побачив начальника корпусу, а одразу сказав, що той воював на Японській, був поранений у ліву ногу, любить мадеру, вдома має котів і їздить лише машиною.

— Наче наскрізь бачить! Ото як сказав це Гольмц, так полковник аж сторопів! І знав же, що найкращий сищик світу приїхав, але щоб ось так наскрізь усе бачив, то не чекав!

Далі почали обговорювати минулі подвиги цього Гольмца. Спочатку про собачку якусь страшенну, яка людей лякала, а він її вбив, потім щось про рудих і про змій. Мені цікаво було слухати, бо чим більше знаєш, тим краще, але треба ж таки діамант пошукати, то пішов. Спитав у місцевих, де гостьові апартаменти, провели мене.

— Я від лікаря. Мушу пульс виміряти, — збрехав солдату, який на сторожі стояв, і пройшов усередину. Постукав у двері.

— Хто там? — почув голос Жіночий і такий красивий, що аж зупинився. Її голос, найкращої співачки імперії, Ксенії Дмитрівни Пяльцевої.

— Дозвольте?

— Заходьте. Хто там?

Я увійшов до кімнати, побачив, що пані Пяльцева сидить за столом із трагічним виразом обличчя. Ну, воно і по голосу її чутно було, що дуже засмучена жінка.

— Доброго дня. Мене звати Іван Карпович, я допомагаю слідству у всім нам відомій справі.

— Я вже дала всі пояснення поліції, — зморено каже вона.

— Я знаю, але є ще деякі запитання. Ви вже вибачте, я розумію, як вам важко зараз. Але справи служби...

— Що ви хочете знати, Іване Карповичу? — перериває вона мене і зітхає.

— До вас надходили пропозиції продати діамант?

— Ні, що ви. Всі ж знали, що це подарунок, і всі знали, чий це подарунок. То ніхто б не наважився його купити, та я б ніколи його і не продала.

— Коли ви йшли на перше відділення концерту, ви не помітили нічого підозрілого в кімнаті?

— Ні.

— Зовсім?

— Зовсім.

— А те, що замок у шухлядці не зачинявся?

— Я й уваги не звернула, кімнату ж добре охороняли. Я спочатку просила у пана начальника корпусу сейф, але він запевнив мене, що вся та кімната як великий сейф, і там мої речі будуть у цілковитій безпеці.

— Ви точно поклали діамант у шухлядку?

— Так. Діамант був у футлярі, я відчинила шухлядку, там чомусь лежав банан, я його відсунула, поклала футляр, спробувала зачинити, але замок не працював. То залишила так.

— Вибачте, кого ви відсунули?

— Банан, — вона дивиться на мене і бачить мій подив. — Це такий екзотичний фрукт. Мабуть, Пітер, мій імпресаріо, вирішив мене потішити. Навіть почистив. Але я не їм перед виступом, таке в мене правило, — вона дивиться на мене.

— І що далі? — питаю я.

— Далі я одягнулася і пішла на сцену.

— Охоронці вже були біля дверей?

— Так, вони стояли. Молоді хлопці, зараз їх затримали, я боюся, щоб цей інцидент не зламав їм життя.

— Якщо вони непричетні, їм немає про що хвилюватися, — запевнив я.

— Вони непричетні. Це я вам точно кажу! — переконана співачка.

— Звідки ви знаєте?

— Я бачила, з яким захопленням вони дивилися на мене! Люди з такими очима не можуть скоїти крадіжку.

— Ну, Ксеніє Дмитрівно, талант ваш має таку силу, що навіть злочинець, який щось погане замислив, буде захоплюватися вами.

— Ні, ні! Ці хлопці, вони такі молоді та чисті! Вони не можуть бути винні, просто не можуть!

— Я думаю, що коли все буде з’ясовано, їх відпустять. А розкажіть, як ви виявили, що діамант зник?

— Я повернулася з першого відділення. Хотіла випити чашку молока, я завжди так роблю, це корисно для голосових зв’язок, але чашка чомусь виявилася перекинутою.

— Перекинутою?

— Так. Це було дивно. Я хотіла спитати Пітера, але його не було. Він зазвичай чекає мене, але тоді був відсутній. Я почала перевдягатися, а потім побачила, що шухлядка, в яку я поклала діамант, відчинена. Я кинулася до неї, а вона була порожня.

— Ані футляра, ані діаманта?

— Так!

— А футляр, який він був?

— Ну, зі шкіри, прикрашений металом. Ось такого розміру, — вона показує.

— Немаленький. Дивно, навіщо злочинцю знадобилося брати і футляр, який приховати значно складніше, аніж діамант?

— Так і футляр досить важкий.

— Що було далі?

— В мене була маленька надія, що, можливо, Пітер заходив до кімнати і надійніше сховав діамант. Я вибігла, щоб спитати його, та виявилося, що він не заходив і нічого не знає про діамант. Я ледь не знепритомніла. Він довів мене до тої клятої кімнати, ми разом ще пошукали, але діаманта не було. Тоді Пітер сповістив про зникнення «Зірки Сходу». І почалися ці муки, — вона важко зітхає. — А я ж не хотіла брати діамант у подорож Але Пітер переконав, що Великому князю буде приємно, щоб я сяяла у «Зірці Сходу». Начальник корпусу полковник Шатров обіцяв повну безпеку, Павло Іванович Харитоненко виділив свій вагон. Ніщо не віщувало лиха! — останні слова вона промовляє і плаче. Вона виснажена та нещасна, мені дуже її шкода.