Чотири танкісти і пес – 2

Лідка заштовхнула снаряд, Маруся замкнула затвор і, відскочивши вбік, натягнула мотузку.

– Готово!

– Прошу, вогонь, – промовив ротмістр.

– Живуть артилеристи, стріляють! – вигукнув радісно Янек, побачивши в приціл, як снаряд відбився рикошетом од башти «пантери». – Ще раз!

Автоматники піднялися в атаку на вогневу позицію.

– Мети, Віхура, – наказав Кос, і два кулемети фланговими чергами зупинили німців.

Від шосе, стріляючи з автоматів, бігли спинені кавалеристи. Здалека можна було впізнати високі постать Калити.

– Ураааа! Бий гадів!

Німці, відступаючи, скотилися вниз, на пляж. Улани вибили б їх, але з моря зірвався ураганний вогонь. По «Рудому» били швидкострільні гармати малих калібрів, кілька важких гармат розкидали снаряди по дюнах.

Гримнула «пантера», порснула земля на бруствері вогневої позиції. Кос злякався, що цього разу гармашам кінець, але звідти ще раз ударила гармата і запалила мотор останнього німецького танка.

Од пляжу відчалив навантажений контейнерами моторний човен. Чотири понтони були вже далеко від берега. На «Рудому» зосередився тепер увесь вогонь, щораз ближче почали падати снаряди, щораз частіше дзвеніла броня під осколками.

– Назад, – наказав Кос і гірко кинув. – Ех, якби було з чого стріляти.

За дюною стало затишніше, снаряди пролітали верхом. Хтось постукав у броню.

– Відкрийте!

– Генерал, – упізнав Кос.

Хлопець відкрив люка, сплигнув на землю, Вже зовсім розвиднілося.

– Третю машину підпалили артилеристи, – доповів Янек командирові, – Але ще до цього німці, встигли все завантажити, моторна відпливає.

– Ходімо подивимось.

– Дуже б'ють з кораблів.

– Багато їх?

– Три.

– Добре, чудово, – весело примовляв генерал.

– Сюди, – навернувся під руку Калита і вивів обох до траншеї. – Втекли, – мовив з досадою, показуючи на море.

Снаряд, що вибухнув неподалік від цих, обсилав усіх піском.

– Не зовсім, – генерал глянув на годинника, спокійно закурив люльку й добув з-за пояса ракетницю. – У вас є? – показав її Косові й Калиті. – Ну, то заряджайте.

З берега докотився низький глухий гул. На команду генерала випустили ракети в напрямку ворожих кораблів. Зі свистом промайнув перший літак, а за кілька секунд над морем з'явилися чотири ланки штурмовиків.

Скинули бомби, розвернулися і атакували кораблі ракетами.

– Янеку! Пане вахмістр! – почувся розпачливий голос Лідки.

Оглянулись на неї – дівчина стояла простоволоса, запилюжена, у розідраному на плечі мундирі.

– Що з тобою?

– Поранило ротмістра.

– Де? – спитав командир ескадрону.

– Біля гармати.

За мною, – наказав Калита двом уланам і побіг попереду.

– Що він там робив? – запитав генерал.

– Обслуга загинула, то ми стріляли, – пояснила дівчина.

– Удвох?

– Була ще Маруся.

– Де вона? – вигукнув Кос.

– П'ять хвилин тому була тут.

Коли прийшли до гармати, Калита стояв навколішки біля брезентових нош, куди улани поклали пораненого ротмістра.

– Залишила листівку чи хоч записку? – питав Кос.

– Не було коли, бо вони вже сьогодні вирушають на Одер. Але казала…

– Громадянине генерал, треба б негайно до шпиталю, – доповів вахмістр.

– Нехай несуть у мою машину. – Йдучи за ношами, генерал звернувся до Коса: – Увечері будьте готові в дорогу. Гармату полагодимо над Одером.

– Якби я його не намовляв, – бідкався Калита, – як-би не спокушав шаблею і конем…

– Шапка, – Кос показав на конфедератку, яку вахмістр тримав у руці. – Шукатиме.

– Ні. Віддав, щоб до Берліна донести. Але кінноту на вулиці не пустять, скорше в танку довезете…

Кос обережно взяв обома руками стару офіцерську шанку з малиновим околишем.