Чотири танкісти і пес – 2
- Автор: Пшимановский Януш
- Серия: Чотири танкісти і пес #2
- Язык: украинский
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чотири танкісти і пес – 2». Краткое содержание книги:
Автор показує, як зароджувалися та зміцнювалися співдружність і братерство польських і радянських воїнів, що пліч-о-пліч боролися з гітлерівськими загарбниками.
– Іграшки возиш, а більше двох разів вистрелите не вмієш!
– Не кричи, командире. Попало й нам, і ти не вистрелиш.
Кос блискавично прослизнув у башту – ствол гармати відхилився назад, затвор майже торкався броні. Янек мить вагався. Здавалося, що сержант розплачеться, та давно минули ті часи. Зараз він не міг цього допустити, був командиром.
– Підключити шоломофони! Кулемети справні? – натиснув на спуск, двічі вистрелив. – Віхура, сідай за передній.
Застебнувши шоломофон під шиєю, перемкнув його на внутрішній телефон і наказав:
– Запустити двигун – і вперед.
«Рудий» набирав швидкість. Із зачиненими люками промчав повз паліаючу «пантеру», вистрибнув через рів иа шосе, виліз на горбок.
– Додай газу, Гжесю, – сказав лагідно Кос, дивлячись на фотографію давнього командира, на його ордени, прикріплені на стіні башти. – Аби тільки встигнути хоча б попередити…
Ніч несе з собою страх перед невідомим, котре може підкрастися в темряві, а день повертає відвагу. Предмети стають видимими, знайомими і дружніми, все набирав барв.
Коли почало світати, Маруся і Лідка перестали боятич ся нападу. Вогник думала тільки, чи «Рудий» встигне, щоб з Янеком побачитись. Дівчата посідали на лавці перед хатою і, обійнявшись за плечі, заспівали в два голоси.
– Тихо, – раптом урвала пісню Маруся і прислухалася.
Здалека иа шосе почувся цокіт кінських копит.
– Закінчили, – сплеснула в долоні Лідка. – Незабаром і «Рудий» сюди під'їде.
– Це добре, бо в мене вже часу обмаль.
Цокіт швидко наближався. Вершник влетів у ворота, кинув уздечку вартовому і наказав: до окопу!
Перебіг подвір'я, зник у переході, що вів до артилерійської позиції.
– Гармату до бою, – крикнув, важко дихаючи.
– Почекай, піду до передавача, – занепокоїлася Лідка. – Тут щось не так…,
Маруся залишилася сама, хвилину тихенько наспівувала, та раптом обірвала пісню.
Обірвала, бо від шосе долинули характерні звуки – ревіння двигунів, брязкіт гусениць – проте не ті, яких чекали.
Здригнулась, можливо від досвітнього холоду і, підійшовши до відкритого вікна, попередила:
– Лідко, німецький танк їде.
Там, звідки чулися звуки, злетіла вгору ракета й ураз поблякла на тлі ясного, вже неба.
Зацокотів ручний кулемет, йому відповів повільніший, ніби дерев'яний стукіт кількох німецьких. У вікні з'явилася бліда радистка:
– Ми повинні спуститися в погріб.
Вогник, не відповівши, стрибнула в хату через вікно. Обидві насилу підняли дерев'яну ляду, під якою униз вели стрімкі сходи.
– Ви також. – Лідка кивнула ротмістрові, а що той, потираючи руки, не рухався з місця, додала: – Швидше, це наказ генерала.
Пропустила його вперед і сама зійшла остання. Усі троє збилися біля вузького віконця без шибки, затуленого знадвору мішками з піском, мов стрільниця.
Хвилину панувала застигла холодна тиша, а від шосе долинало щораз гучніше ревіння танкових двигунів. Раптом у вузькому прямокутнику вікна з'явилися дві «пантери».
– Німецькі? Неможливо! – прошепотіла Лідка. – Треба повідомити, бо нас розчавлять.
– Не смій! – Маруся притримала її за плече. – На війні всяке буває.
Танки, не доїжджаючи до будівель, повернули в напрямі моря. Коли найближчий розвертався, з окопу вдарила польова гармата й почала бити раз по раз.
Відповіли їй обидві «пантери», але снаряди лягли неточно – один розвалив ріг стайні, другий вибухнув на подвір'ї перед будинком. Із склепіння посипалася глина, крізь бійницю вкинуло струмінь піску й дрібних камінців. Дівчата присіли, закриваючи обличчя, хвилину чекали, чи не впаде стеля.
Ротмістр увесь час стояв, тільки відступив убік, а коли дим розсіявся, знову виглянув – подивитися на евакуацію підбитої машини. Піхота тягла по піску контейнера. Другий танк, обстрілюючи з кулеметів садибу, ще раз ударив осколочним снарядом но броні.
– Раз, два – взяли! – Німці підняли контейнера на броню за башту.
Дівчата знову підійшли до ротмістра.
– Не знають про нас, – пробурмотіла Лідка, прикусуючи пальця.
«Пантера» повільно рушила, сховалася поміж дюнами.
– Піду, – обізвався раптом ротмістр, який досі мовчав.
– Куди?
Офіцер не відповів, підняв ляду, Дівчата, переглянувшись, подалися за ним. Проминули кімнату, через прочинені двері вийшли на подвір'я, а тоді усі трос скочили до ходу сполучення.
Автоматники, прикриваючи відступ десанту, стріляли на всі боки. Кулі засвистіли над бруствером. Накульгуючи, ротмістр прискорив ходу, навіть побіг, наскільки цо було можливо у вузькому рові. Важко було поспівати за ним.