Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
— Свята мадонна, він убився! — злякано вигукнула дівчина.
Кілька секунд Григорій і дівчина мовчки дивились на непорушну постать на підлозі. Потім, наче отямившись, молода актриса схопила свого рятівника за руку і потягнула по коридору.
— Швидше сюди! Вас ніхто не бачив!
Та за дверима, що вели у вестибюль, почулися голоси. Тоді дівчина відкрила якісь двері ліворуч і вштовхнула Григорія в напівтемний прохід.
— Скоріше до залу!
Це був прохід, влаштований спеціально для акторів. Григорій зробив кілька кроків і опинився в напівтемному залі. Неквапливо пройшов уздовж стіни і сів за свій столик.
— Що це з вами? — скоса глянув на нього Хейєндопф. — У вас такий вигляд, наче ви щойно проковтнули їжака.
— Та ні, нічого особливого, просто не пощастило додзвонитися. Тепер не знаю, як бути.
— А плюньте! Краще вип’ємо, хтось правильно сказав: істина в вині.
Григорій над силу пригубив свій бокал. Увагу його привернула метушня біля службового виходу. В темний прохід, схований за портьєрою, раз у раз шастали працівники ресторану. Це насторожувало. Невже незнайомець досі не опритомнів? А що, коли… Гончаренко відчув, як закалатало серце. «Треба йти, треба йти, поки не пізно… А може, навпаки, краще зачекати? Щоб не привернути уваги швейцара?..»
Поки Гончаренко зважував усі «за» і «проти», в залі знову пригасили світло. На сцену, що поволі оберталася, вийшла нова співачка. Присутні зустріли її оплесками. І лише тепер Григорій здогадався, чому обличчя молодої актриси, через яку він встряв у бійку, здалося йому знайомим. Це її великий портрет бачив він при вході в ресторан. Очевидно, окраса програми! В пам’яті спливло і ім’я під рекламою: Джованна.
Схвальний гомін пронісся від столика до столика, коли прожектор освітив струнку постать дівчини. Колір спрямованого на неї променя раз у раз був іншим, і її досить скромна сукня мінилася багатством барв: вона здавалася то червонястою, то блакитною, то зеленою. Дівчина співала приємним грудним голосом сентиментальну пісеньку про розбите кохання, підкреслюючи окремі слова плавкими рухами оголених рук.
— Оце жінка! — захоплено вигукнув Хейєндопф.
Коли сцена повернулася так, що стало видно обличчя співачки, Григорій помітив — її очі волого блищать. Ось поволі скотилося дві сльозинки. Прикусивши губу, дівчина на хвилину урвала спів. Що це? Зарані розрахований ефект чи справжні сльози? Якщо вона плаче, сталося щось серйозне… Тоді метушню офіціантів біля входу для акторів можна пояснити лише одним… Цікаво, чи є тут запасний вихід?
Григорій не помітив, коли Джованна закінчила співати. Про це його сповістив гучний вибух оплесків. Вклоняючись присутнім, дівчина обмацувала очима зал, когось шукала. Ось вона всміхнулася Григорію, попрямувала до столика, де сиділи вони з Хейєндопфом, і стомлено опустилася на стілець.
— Я боялась, що ви підете, і я не встигну вам подякувати за порятунок від того нахаби. Якби не ви…
— Не варто про це навіть говорити! Обов’язок кожної порядної людини. Шкода лише, що я вас дуже налякав… Як він там? — В голосі Григорія прозвучала байдужа цікавість, хоч внутрішньо він весь насторожився.
— Оклигався! На щастя, оклигався. Я мало не збожеволіла від страху, поки він прийшов до пам’яті.
У Григорія відлягло від серця.
— Признатися, я теж непокоївся. Особливо, коли помітив ваші сльози, — сказав він і тут-таки себе вилаяв: очі Джованни знову стали вологими. Дивлячись невидющим поглядом у глибину залу, вона тихо мовила:
— Я щойно дізналася, що з мого життя викреслено дуже близьку мені людину…
Хейєндопф, який досі не озвався жодним словом, лише пожирав Джованну очима, заметушився:
— Розкажіть про свою біду! У мене є зв’язки і впливові друзі… Можливо, я зумію вам допомогти.
Джованна заперечливо похитала головою, так само дивлячись кудись крізь пелену сліз:
— Пізно! Тепер уже нічим не допоможеш…
Перед самим виходом на сцену її покликали до телефону. Дзвонив Сандро. Він колись упадав за нею, та вона, зійшовшись з Паоло, дала йому відкоша. Сандро працював метранпажем у друкарні, і сповненим зловтіхи голосом, смакуючи кожне речення, прочитав їй витяг з якогось щойно набраного репортажу, де повідомлялося, що Паоло Петруччіо, Ернесто Скарпа і П’єтро Корві затримані за підозрою в убивстві невідомого типа десь на півночі Італії. Вона згадала ранок, коли вони всі троє переховувались у неї в кімнаті, і зрозуміла — це правда. Вона вже давно бачила, що Паоло живе прихованим від неї життям, і хапалась за його поблажливу любов, як потопаючий хапається за соломинку. І ось ця соломинка вломилась. Почувши, як горло їй перехопило ридання, Сандро додав, що з радістю власноручно надішле їй ранкову газету.