Над Шпрее клубочаться хмари

Стіл було сервіровано на дві персони, і Рамоні зажадав, щоб принесли третій прибор, для Джузеппе. Григорій розумів причини такої раптової уваги Вітторіо до свого секретаря і не помилився. Після короткої паузи, заповненої лише брязкотом ножів і виделок, господар дому взяв непоказну тьмяну пляшку без етикетки і любовно провів по її поверхні рукою.

— Ця пляшка, мабуть, наша з вами ровесниця. Вона з колекції раритетних вин старовинного роду виноробів. За одну послугу я одержав її від останнього їх представника. Напій богів! Нектар!

Обережно нахиляючи пляшку, Рамоні наповнив бокали. За венеціанським склом немов спалахнуло три самоцвіти. Проти сонця вино іскрилося, наче розтоплені рубіни, за грані яких правили тонкі стінки келихів, виготовлених, певно, ще в шістнадцятому сторіччі, коли венеціанські склодуви досягли вершин своєї слави.

Виголосивши тост на честь Фреда, Вітторіо звернувся безпосередньо до Джузеппе:

— Про вас, Джузеппе, я хочу сказати окремо: синьйор Шульц розповів мені все і по справедливості…

Рука Джузеппе, що тримала бокал, здригнулася. Молодик стиснув губи, ніздрі його роздулися. Григорій бачив, як забився живчик на його скроні. Зараз хлопець вибухне реплікою, почне захищатись і викриє Григорія з головою. Адже фотознімок — то фікція. Треба рятувати становище, бо цей бовдур так по-дурному почав свій тост…

— По справедливості,— поспішно підхопив синьйор Шульц, — без допомоги Джузеппе і Лідії я б нічого не міг зробити. Ваш секретар, Вітторіо, на диво розсудлива і холоднокровна людина. І я з особливим задоволенням вип’ю за його здоров’я і успіхи.

Григорій підняв бокал, але Рамоні його спинив.

— Одну хвилиночку! Так, Джузеппе, ви показали себе якнайкраще і, сподіваюсь, я в вас не розчаруюся: про дурну вихватку Маріанни ніхто не повинен навіть здогадуватись. Ви можете мені це обіцяти?

Повітря з шумом вирвалося з грудей Джузеппе.

— Безумовно, синьйор!

— От і гаразд. За що ж ми вип’ємо?

— За мовчання, яке, за висловом наших предків, дорожче золота. — Посміхнувшись і пильно дивлячись в очі Джузеппе, Григорій цокнувся з ним першим.

… Сигаретний і сигарний дим сивими, кривулястими пасмами слався між столиками. Іноді в прочинені вікна вривався легкий вітерець, тоді пасма закручувались у примхливі спіралі, химерні візерунки, потім знов осідали вниз, огортаючи публіку синім туманним серпанком. Серед відвідувачів у глибині однієї з ніш, розташованих обіруч залу, сиділи Хейєндопф і Григорій. Колишній заступник начальника табору для переміщених осіб зайшов до пансіонату, як і обіцяв, о сьомій, і затягнув Гончаренка в оцю прокурену другосортну корчму.

— Не люблю першокласних ресторанів: там перший-ліпший пройдисвіт дивиться на тебе звисока, а в такому закладі, як оцей, ми з вами, Фред, перші люди. До речі, з якого це часу ви перетворились на Фреда?.. Я знав вас під іншим ім’ям.

— У людини може бути стільки імен, скільки їй заманеться. Ми, мов артисти, — завжди виступаємо під псевдонімом.