Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #6
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0791-5
- Переводчик: Олександр Красюк
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Пісня Сюзанни. Темна вежа VI». Краткое содержание книги:
У кінці приміщення були ще одні двері. Містер Фланелева Сорочка їх відчинив і вже мало не зробив крок надвір. Але Роланд смикнув його назад за сорочку, тоді вийшов сам, пригинаючись. Едді поставив Чіпа поряд з містером Фланелевою Сорочкою, а сам став перед ними. Позаду них цмокали кулі, впускаючи крізь двері з написом ТІЛЬКИ СЛУЖБОВЦІ злякані промінчики денного світла.
— Едді! — гаркнув Роланд. — За мною!
Едді, шкутильгнувши, ступив надвір. Там, за завантажувальною естакадою, тягнулося близько акра огидно збитої землі. Праворуч від естакади безладно скупчилися старі бочки, а ліворуч стояла пара сміттєвих контейнерів, хоча, як здалося Едді, ніхто особливо не переймався тим, щоб звалювати сміття саме до них. Височіло там також кілька куп пивних бляшанок, куп достатньо великих, щоб вважатися археологічними сміттєзвалищами. «Цей задній ганок не годиться для відпочинку після трудового дня в крамниці», — подумав Едді.
Роланд показував револьвером на ще одну бензоколонку, ця була іржавішою, старішою за ті, що стояли перед фасадом. На ній було єдине слово «Дизельне». Роланд спитав:
— Це означає пальне? Пальне чи ні?
— Авжеж, — відповів Едді. — Скажи, Чіпе, дизельна колонка працює?
— Працює, працює, — промовив Чіп байдужим тоном. — Багацько хлопців тут заправляються.
— Я можу її ввімкнути, містере, — озвався Фланелева Сорочка. — Взагалі, краще мені це зробити, вона норовлива. Ви з вашим приятелем можете мене прикрити?
— Так, — сказав Роланд. — Заливай сюди, — і кивнув великим пальцем на комору.
— Та ні! — озвався злякано Чіп.
Скільки минуло часу? Едді сказати цього не міг, точно — не міг. Він був упевнений тільки в тому, що має зараз таку ясність світосприйняття, яку до того мав лише раз: ставлячи загадки Блейнові Моно. Це відчуття притлумило своєю яскравістю решту, навіть біль у його нозі, де куля могла розщепити, або й ні, велику гомілкову кістку. Він ясно відчував, як огидно тхне на цьому задньому дворі — гнилим м’ясом, пліснявою, дріжджовими запахами тисяч викинутих пивних упаковок, запахами лінощів — і які божественно солодкі запахи долітають від соснового лісу, що починався одразу ж за периметром цього брудного придорожнього універсаму. Десь віддалік, у піднебессі, він чув гудіння літака. Він розумів, що любить містера Фланелеву Сорочку, бо містер Фланелева Сорочка був тут, був з ними, на кілька цих хвилин пов’язаний з Роландом і Едді найміцнішими путами. А щодо часу? Ні, він не мав справжнього відчуття часу. Але не могло промайнути більше дев’яноста секунд відтоді, як Роланд розпочав їхній відступ, інакше б їх уколошкали, хоч перекидався б там той лісовоз, хоч ні.
Роланд показав ліворуч, а сам обернувся в правий бік. Вони з Едді стояли спина проти спини на завантажувальній естакаді, між ними було футів шість, з револьверами, піднятими дулами вгору, біля щік, немов дуелянти напоготові. Містер Фланелева Сорочка зіскочив з краю помосту, спритний, мов коник-стрибунець, і вхопився за хромовану рукоятку на боці старої колонки з дизельним пальним. Почав її швидко вертіти. Цифри в маленьких віконечках закрутилися назад, але, замість того щоб обнулитися, застигли на 0019. Містер Фланелева Сорочка спробував ще раз крутнути рукоятку. Однак вона відмовилась піддаватися і він, знизавши плечима, зірвав з іржавого гака розподільчий штуцер.
— Джоне, ні! — скрикнув Чіп. Він так і стояв у прочинених дверях своєї крамниці з піднятими руками: одна долоня чиста, друга рука — по лікоть закривавлена.
— Геть з дороги, Чіпе, чи ти збираєшся…
Двоє чоловіків вигулькнули з контрольованого Едді боку універсаму Іст-Стоунгема. Обидва в джинсах і фланелевих сорочках, але, на відміну від тієї, що була на Чіпі, ці виглядали новісінькими, ще зі «стрілками» на рукавах. Куплені спеціально для цієї оказії, не сумнівався Едді. А ще Едді одразу ж упізнав одного з цих гончаків; останній раз бачив його у «Мангеттенському ресторані „Пожива для розуму“», тобто в книгарні Кельвіна Тауера. Едді вже був раз застрелив цього хлопця. На десять років пізніше, у майбутньому, якщо ви здатні в таке повірити. У «Похилій вежі», Балазаровій забігайлівці, і саме з цього револьвера, який він тримав зараз у руці. У пам’яті йому зринув уривок зі старої пісні Боба Ділана, щось там про ціну, яку мусиш заплатити, щоб не проходити через усе двічі.