Андрій Лаговський

І на другий, і на третій, і на четвертий день лекція одбу-валася тим самим, повним, ученим порядком, без одбігання од речі набік, з тією хіба одміною, що Зоя, наче нічого й не бувало, взяла покинула невластиву їй поважність і знов почала весело сміятися до Лаговського та щебетливо шуткува-ти, як і колись.

— А признайтеся-таки, що ви мене любите? — кинула вона йому на прощання в останній із цих чотирьох днів та й так безжурно засміялася, що для професора цим разом умисний жарт її був більше ніж очевидний: ніяких зарозумілих ілюзій такий жарт і такий тон вже ж не міг збудити ані в ньому і в нікому. Тому-то професор, замість відповіді, поцілував щиро й безбоязко, по-братерському, Зоїну руку, яка до того й не тремтіла: Зоя держалася спокійно. Тільки ж через свою вдану спокійність і через досаду, яка в Зої ще трохи таїлася, Зоя не помітила однієї речі, що була б підлестила її жіночу самолюбивість: професор, ідучи од неї, аж сіяв своїм обличчям та й — це їй видко було б — опинився мало не на сьомому небі. Бо йому більше нічого й не треба було, як тільки те, щоб їхні відносини з Зоєю налагодилися більше-менше по-давньому, себто щоб він смів спокійно, здалека обожати Зою, а вона щоб на те не сердилася і дозволяла йому її обожати, а сама нехай би була дивилася на кого завгодно: чи на Костянтина, чи на кого іншого — байдуже!

Зовсім утихомирений, повний тихих, безтурботних радощів, Лаговський спробував написати вірші про своє, хоч безнадійне, та щасливе через його ідилічність кохання. Жодних путніх віршів, правда, не вийшло: писалося щось таке через лад наївне, що навіть маленькому школяреві сором було б таке писати. Та щасливий настрій Лаговського через те не простиг. Увечері, в шкільній альтанці над морем, під промінням ясного молодика, він балакав із Шмідтами на всякі теми так сильно жваво і сипав такою безліччю гумористичних уваг, що всім це навіть кинулося в вічі. А як вернув він до себе в хату і, лігши в постіль, згадував усю сьогоднішню днину, то нічого, окрім свідомості свого щастя, не міг у собі розібрати: сім’я любих Шмідтів і божество — Зоя поспліталися в один суцільний образ, в одну спільну чудову китицю прекрасних і бездоганних людей, і всі ті люди прихильно ставилися до нього, всі вони не тільки позволили йому любити їх, ба й самі платили прихиллям. Маючи таку щасливу свідомість, Лаговський аж раював — він сміливо міг сказати, що для нього більше вже немає на світі ніяких бажань, і крізь сон прошептав:

— О Augenblick? verweile doch! du bist so schon!..

Він не знав, що в той самий час Зоя, теж лежачи в постелі, роздумувала якраз про нього — і роздумувала не дуже весело. Бо жартівлива «трапезундська вдовичка», хоч мусила сьогодні на лекції остаточно і, так сказати, офіціально скон-статувати перед Лаговським, що недавній їхній мадригальній розмові вона не надає жодної серйозної ваги, але зробила це не з доброї волі, і це гризло її... Правда, їй сьогодні пощастило замаскувати перед Лаговським свою ображену жіночу амбіцію; вона знала, що Лаговський од сьогодні повинен думати, ніби їй байдуже до сердечних його почувань; він од сьогодні повинен думати, ніби вона охоче вважає натуральною і зовсім зрозумілою річчю той факт, що Лаговський у ній не закохався; ба їй начебто й не треба його закохання. Виходило б таким побутом, що Зоїна жіноча самолюбивість може зоставатися спокійною: професор не має права іронізувати з неї. Тільки ж направду Зоя чулася всі оті чотири дні болюче ображеною в своїм кокетстві і не переставала міркувати про байдужність Лаговського. Так, байдужність!.. Він зовсім до неї байдужний!.. Бо того, що справді творилося в душі Лаговського, Зоя не знала. Та коли б і знала, то второпати й розміркувати тих почувань вона була б не могла. А от, що закохані люди поводяться не так, як Лаговський, — оце вона розуміла. «Ні, ні! Він анітрошечки мене не коха!» — товкла вона собі після кожної лекції одну й ту саму прикру, образливу думку. Ба їй здавалося навіть, чи часом професор з неї не глузує. Так само і тепер, оце зараз, лежачи в пітьмі на постелі, Зоя обурювалася на непіддатливого свого вчителя. Вона згадувала останні його чотири лекції — і вся амбіція покривдженої красуні-кокетки аж страждала з такої зневаги. їй аж до божевілля бажалося тепер дати Ла-говському добру научку: бажалося зробити так, щоб він упав перед нею на коліна і, цілуючи край її одежі, слізно благав би в неї кохання, а вона щоб гордо могла гнати його геть од себе і звисока сказати: «Ні! Страждай, страждай!» Але що на це не було надії, то Зої хотілося плакати.