Андрій Лаговський
- Автор: Кримський Агатангел
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Андрій Лаговський». Краткое содержание книги:
— Чуєш, по-турецькому кажу, а не по-московському і не по-арабському: я люблю тебе, бо ти мене любиш іще більше, — сказала Зоя трохи поважніш, але все ще весело.
Лаговський не вірив і мав на те свої рації. Щоправда, коли б він, наприклад, Костянтинові або комусь із європейців був дослівно переложив те турецьке Зоїне речення «люблю тебе», то європеєць міг би хіба здивуватися, чого це професор не хоче ще вірити своїй дамі: адже слова ти, тебе вказують для європейця на інтимність. Та діло в тім, що Лаговський і Зоя, говорячи досі по-турецьки, були таким способом між собою на ти вже давно, з найпершого дня своєї зустрічі; ба в турецькій розмові вони й не могли говорити інакше, як на ти, бо анатолійські турки й греки не кажуть до єдиної людини ви (сіз), тільки ти (сен). Таке саме ти Зоя казала турецькою мовою і до всіх молодих Шмідтів, тільки що Лаговський, одбуваючи роль товмача, мусив перекладати її турецьке ти через російське вы. Так, очевидячки, й тепер ота завсідня Зоїна балачка на ти не могла ще йому нічогісінько собою виявити; і він, держачи обличчя затулене, не розумів, як він має приймати останні Зоїні слова.
— Невже ж ти мене не любиш? — смутно прошептала Зоя, міняючи тон.
Професор одтулив обличчя і підвів очі. Зоя знов осміхалася й ласкала його своїм чарівним поглядом. Лаговський притяг до себе її руку і міцно поцілував.
Та десь зарипіли двері в однім із сусідніх покоїв, і зачулося тупотіння. То йшли Костянтин з Аполлоном. Професор швидше випустив руку своєї вчениці і споважнів. Зоя перестріла їх, як і завсіди, жартом:
— А оце я сьогодні допиталася в пана Андрія, — каліченою францужчиною силувалася виговоритись вона. — Питала, чому мене ненавидить... Сказав, що любитиме.
І вона зареготалася, так само як і Шмідти.
«Вона зо мною шуткувала, а не щиро казала! — подумав «пан Андрій». — А я вже був повірив!..» Але, маючи вийти з покою, він на мент оглянувсь і підхопив бистрий погляд Зо-їн, кинутий наздогін йому. В тім погляді прочитав він тужливу ласку.
«Любить!» — подумав він, виходячи, і ніжна радість розлилася по всій його істоті.
XV
Через свою природну несміливість супроти жіноцтва професор, однак, знов не довго міг вірити, щоб Зоя його полюбила. Ще того самого вечора на прохідці він покинув про це думку. І відбулася в ньому ця переміна зовсім легко.
Він із усіма трьома молодшими Шмідтами одійшли були от Туапсе далеченько, аж на Кадоський маяк, і стомлені з ходіння порозкладалися там на спочинок коло моря. Саме тоді зійшов молодик і кинув бліде, фантастичне світло на їхню сидячу чи півлежачу групу, що згуртувалася на високій прибережній скелі. Під тим чарівним місячним світлом професор задивився на своїх молодих приятелів, та й ніколи вони не здавалися йому такі прекрасні на вроду, як оце тепер; навіть Володимир — і той виглядав ефектно, в усякім разі елегантно, чого професор не зважився б був сказати про свій власний розтріпаний одяг. А Аполлон з Костянтином дивилися красенями просто надземними, поетично-етер-ними або принаймні середньовіковими лицарями.
«Ні! — сказав собі Лаговський на думці. — Це свідчило б дуже зле про Зоїн смак, коли б вона, маючи перед очима отаких чудових, поетичних та ще й блискуче талановитих хлопців, спинила свою увагу на моїй хоровитій, непоказній, сіренькій і скромній фігурці!.. Попросту вона бачить, що вони всі до мене прихильні, то й сама милосердно зглянулася на мене: захотіла дружелюбно зашуткувати, аби я на неї вовком не дививсь, як досі... А я вже бозна-що посмів був собі з того жарту виснувати — трубадуром або хоч Абеляром себе возмнив, а її Елоїзою!..»
Се подумавши, він з полегшеним серцем осміхнувся, наче тягар який з себе звалив. Правда, Зоїн образ та її солодке «по-турецьки кажу, що люблю тебе» раз у раз не переставали знов виринати в його пам’яті під цим чарівним місячним світлом; і той привид був йому любим, і теє «люблю тебе» бриніло в вухах, як небесна музика. Тільки ж усе те було дуже далеким од яких-небудь амурних ілюзій і не викликало в душі Лаговського жодних особистих бажань.
«Зоя шуткувала, — думалося йому, — Зоя тільки пустувала. Але ж пустувала вона сердечно й миленько, без і злості й без глуму, і тая пустотниця є взагалі чудова і дуже симпатична людина. Строїти собі з тих пустот якісь надії, — думав він, — було б мені й смішно й нерозумно: доволі і того, що і мені, нехай і через свою прихильність до Шмідтів, Зоя кидає хоч одробинку прихильності... Ну, що ж! Одробинку, — а більш і не треба! Бо й за тую одробину Зоїної ласки він готовий одтепер чинити для Зої всяку службу, яку тільки вона загадає».