Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
— Послухайте мене, старого собаку, братчики, що я скажу вам: знову ми мусимо слати в листах прохання о поміч.
— Кому? — спитав Пампушка-Стародупський.
— Кошовому на Січ.
— Посилали вже, — заперечив Пампушка.
— Аж три! — додав тонісіньким голоском лейстровий сотник Хівря, невсипущий злоріка, нестарий, чепурний і вельми жінкуватий дядечко. — Аж три листи!
— Де ж вони? — спитав єпископ. — Однокрилівці хапають наших посланців. Доведеться листи писати знов: ще й по містах, до всіх полковників, хто вірний Україні. Та й до московського царя…
— Але про що ж писати? Про те, що цар повинен знати й сам?
— Еге ж! Про те, що пан Гордій Пихатий, генеральний писар Війська Запорозького, постинав у Києві, у Гадячі, в Черкасах голови двом десяткам козацької старшини, самозванно вчинив себе ясновельможним і, захопивши стяги, булаву, клейноди й скарбницю покійного нашого гетьмана, порушив присягу, дану Москві.
— Про це ми вже царю писали! — вигукнув Пампушка.
— А тепер, — мовби й не чувши, провадив далі архієрей, — кривоприсяжець з панами-ляхами, з найманими синами Європи та з ордами Карамбея о сороку тисячів крикливих кримців, білогородців та ногаїв плюндрує села й городи на Україні, а вже підступив і до нас, щоб дістати незліченні скарби, колись та десь приховані в Калиновій Долині запорожцями, скарби, котрі дадуть спроможність Однокрилові купити в Азії та Європі стільки війська, же перед ним не встоїмо — ні ми, ні ти, пресвітлий царю, бо він посуне й далі, на Москву. А якщо він захопить наше місто (хоч ми вже в храмі всією громадою хреста цілували — не віддаватись ворогові живцем), посуне далі до Путивля, де твої бояри з військом скýпилися (а до нас чомусь не йдуть), щоб їх винищити, а потім і до тебе, царю, взятись на Москві…
— Те ж саме, що в трьох попередніх листах! — прохопився Пампушка.
— Не в трьох, а в чотирьох уже! — поправив його той самий жінкуватий сотник Хівря, і тоненький голосок у нього був такий дзвінкий, неначе в молодої на другий по весіллі день. — Еге ж, у чотирьох!
— От бачите! — зрадів пан Купа. І додав: — Та й про скарби писать не треба. Чи є вони, чи їх немає… хтозна! А потім цар спитає: де вони?.. Необережно!
Та мирославський владика, ніби й не чувши застереження, провадив далі:
— І от… сунучи супроти Москви, той чорний лебедин жакує наші села й городи. Палає Україна. Але навперейми кривоприсяжцеві, щоб не дати ходу на Москву, оружно встають посполиті обох берегів Дніпра. То рятуй же, царю! Нас рятуй і себе… Ось так йому й напишемо, московському цареві!
— А цар подумає, ваша велебність, що ми тут налякались! — знову занепокоївся Пампушка.
— Подумає! — жваво підхопив той самий Хівря, рум’яний і щокатий, наче літня молодиця, довгоносий та безвусий, з благенькою чуприною, з величезними синіми очима, що дивилися на все з докором, — чудернацький сотник, котрого знали всі, як бабича (бо ж він завше дома залюбки місив тісто, доїв корови, пряв та шив, а то й ходив за бабу-повитуху, бо і в тім ділі тямив, за що його й прозвали Хіврею), еж і справді він був більше схожий на яку-небудь підтоптану святенницю, ніж на бравого лейстрового сотника. — Подумає, що налякались, — повторив пан Хівря, — та й за шкуру сала нам заллє… ще більше, як ось тепер! — І він пренахабно витріщився на царського воєводу Саватея Шутова, моторного дідка, що сидів біля столу, дальнього боярина, котрий прибув сюди, щоб не трішки нажитись, та й докладав до цього діла всіх зусиль, отож і цікавили його в Мирославі не люди, не правда, а шинки й прибуток від горілки, що вельми бентежило й пана Хіврю, який тримав у Калиновій Долині до прибуття сюди воєводи Шутова десятків зо два шинків. — Заллє нам цар за шкуру сала, ви не думайте!
І аж тут пан обозний, Демид Пампушка-Купа-Стародупський, нарешті вирішив, що надійшла слушна хвилина — ловкенько показати себе перед людьми як щирого прихильника Москви, бо це ж могло йому стати в пригоді при сповненні його далекосяжних замірів, бо ж пан Пампушка, зазіхаючи здалеку на гетьманську булаву, добре тямив, що без помочі одуреного народу (навіть і з купою червінчиків — із омріяних запорозьких скарбів) проти лукавого лебедина він сам нічого вдіяти не зможе, тож і замірився тепер дурить громаду Мирослава, проголошуючи свою прихильність до Москви.
Її пан Купа голосно сказав:
— Ти смієш, пане сотнику, таке патякати супроти його царської величності?!