Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Жінок та дітей повсюди вивозили з хуторів та сіл, але ж куди їм було братись? Декотрі з дітьми подались до Московщини — шукати захисту в добрих сусідів, а інші молодиці та дівчата сунули з козаками й посполитими — щитити свою свободу й честь.

Проти гетьманського нашестя люди в два-три вали окопувались по містечках, по селах і слободах, але спинити ворога не могли, бо ж превелика сила сунула під стягами зрадника, німота злая, гірша від татар, та й слов’ян немало, найманців, та й свого ж козацтва не одна душечка була, та й шляхти — без лічби, і польської, і угорської, — і люди від тої навали вже терпіли біду, і що там за страх був — хто виповість!

За який тиждень війни вся Вкраїна спалахнула пожежами й залилась кров’ю, бо ж наймані чужинці показали себе собаками, та й доморослі гетьманці теж гарні були і, як розповідав очевидець, многі міста поплюндрували, церкви попустошили, невісти й дівиці псотили, податки незмірні брали, коні, бидло, вівці займали та й інші всякі трудності людям чинили, та й росли безлистими гаями шибениці по містах і селах, і не одна душа загинула, не душечку і в орду погнали — в полон, у неволю, на глум…

За кілька днів Лубенщину, Миргородщину, Полтавщину та й понад Дніпром чимало сіл та городів потоптав Однокрил, і вже чимало люду з обох сторін пало, але деякі міста і слободи трималися вперто, і люди певні були, що вистоять хоч би там що…

Гетьман Однокрил, нахабно рушивши з чужинним військом на Москву, раз по раз у навальному поході мусив зупинятись, бо сливе по всіх городах Наддніпрянщини, навіть по селах оружно стрівали зрадників і найманців не тільки запорожці, де вже встигло козацтво добутися з Січі, а й люди мирні, і кожен дальший крок оплачував зрадник великою кров’ю.

Загони гетьманців, посуваючись по всій Україні на північний схід, де хутко встигали пройти далі, де спинялися ближче. Війська Однокрилові потрібно було зразу багато, бо ж, крім жовнірських корогов, по більших містах і замках він мусив лишати міцнішу залогу, а то й, приневолений обставинами, облягав непокірні міста, котрі не хотіли здаватись на зрадникову волю.

У ті часи облога була на війні річчю звичайною, тож однокрилівці, одне за одним в коло замикаючи міста, мали надію на те, що закроми повсюди стояли не такі вже й повні, та й зброї скрізь мали небагато, та й по городах Полтавщини подекуди вже мерли люди від якоїсь гарячки, — але ж оборонці тримались та й були певні: хотя би й кілька літ гетьманці добували ті міста, то би їх не дістали, така сильна була в людей жага відборонити свою волю, так щиро своє ратне діло робили піші та комонні воїни й гармаші, хлібороби й городники, пастухи та ковалі, все чесне ремісництво України.