Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

Владики боялися. Але й любили. Але й вірили йому. І те, що зараз його чорна ряса була перехвачена шабельтасом та й сама шаблюка теліпалась при боці в превелебного, нікого не дивувало, ба навіть радувало, що став на чолі оборони міста їхній владика духовний, котрого Бог не обійшов ні розумом, ні військовим хистом.

Попівського духу було не занадто у вітця Мелхиседека, бо ж не став він святенником і до кожного словечка не доточував мудрості Святого Письма, як те водиться поміж ученими попами й архієреями, а робив це тільки в міру, і більшість оборонців міста, які зібрались тут, у покоях владики, і люди, що стояли на Соборному майдані, попід вікнами господи, і ті, що десь там, коло Теслярської вежі, на північнім краю Калинової Долини, чекали ворожого нападу, всі вони вірили не тільки в доброчесність, а і в ратний талан єпископа, як вірили в слушність святого діла, вірили в перемогу правди.

Ось чому так людно і так тихо було в ту годину на Соборнім майдані, коло дому єпископа: між дерев’яною з дев’ятьма банями церквою та мурованою двоповерховою господою Мелхиседека навіть мачку посіяти було ніде, так було людно й тихо.

Аж на сусідніх дахах, на деревах, на парканах та й попід самими вікнами владичиної господи мріла силенна сила слухачів та глядачів (а поміж ними, звісна річ, і гетьманських вивідачів), бо й загалом за ті дні в городі люду побільшало, тинялось по вулицях чимало й безхатніх, що й ночувати мусили просто неба, бо, як ми вже про те казали, всі в лиху годину шукали в містах України, а то й Росії, захистку від усякої воєнної халепи.

Крізь прочинені вікна до хати зазирали цікаві послухати раду — козацька голота, челядники ремісничі, школярі, спудеї, ченці, крамарчуки, жінота, дітвора.

Часом знімався на майдані гомін, але ті, хто стояв при самих вікнах, сичали й цитькали на задніх, а ті — на позадніх, і гомін знову та знову вщухав, бо ж кожне розуміло, що заважати в такому значному ділі не слід, та й жадали всі хутчіше знати, що ж воно там діється, на тій широкій раді.

Люди, котрі нишкли біля вікон, уважно дослухалися до будь-якого слова.

І зразу ж пошепки все переказували тим, хто стояв, чекаючи, в них за спиною.

А ті — далі та й далі.

І Соборний майдан, та й увесь Мирослав, і вся Долина зразу ж таки дізнавались — хто саме та що саме сказав на той час у покоях владики.

Це ж було потрібно знати кожному, бо на тій раді вже точилась суперечка: отець Мелхиседек, у многомилосердного Бога терпіння благаючи, похмуро змагався з паном Демидом Пампушкою, котрого ясновельможний гетьман, зваживши всі його заслуги й послуги, три дні тому, коли Козак Мамай був уже в цюпі, ласкаво відпустив до Мирослава.

Пампушка-Стародупський і владика сперечалися, а сливе всі, хто був там, підсобляли своїм словом розгніваному мирославському владиці, духовному вітцеві й воєначальникові.