Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Судилась, видно, затяжна облога й місту Мирославу, бо ж військо Однокрила стягалось відусіль до північного виходу з Долини і вже, либонь, стояло б ногою на цьому майдані Соборному, коли б мирославське ремісництво та міщанство під проводом кількох десятків запорожців, котрі на ту годину трапились у гóроді, не дали гетьманцям такого одкоша біля північної фортеці, що чимало шляхти й татар, котрі підступали до Мирослава з того боку, голови зложили, а деякі ляхи, побачивши, що зле, повергли пиху свою й почали, Бога для, о рятунок просити, але ж і їх оборонці збили всіх до ноги, а хто встиг, кивав п’ятами, бо татари, тікаючи, займали, де могли, шляхетських коней, а небожата-ляхи мусили геть подаватись піхотою.
Вчувши про таку свою ганьбу, Гордій Пихатий звелів стягти до Мирослава, як те доніс пійманий німецький капітан, аж три крот десять тисяч війська, і тая сила сюди вже потроху підходила і вже не раз спитувала, як тоді казали, до міста штурмувати, але далі північної фортеці ніякий ворог ступити не міг, а південного проходу в Долину однокрилівці і закрити ще не спромоглися, хоч і могло те коло замкнутись не сьогодні-завтра.
А поки що до міста Мирослава відусюди стікались, шукаючи захистку, тисячі й тисячі голодних та обшарпаних утікачів, що так і жили сумними таборами по левадах і майданах, розповідаючи про всяке страхіття, чинене однокрилівцями на шляху до Москви.
Тим часом військова рада міста Мирослава про всі ці лиха радилась, громадою міркуючи, що саме треба встигнути вчинити, поки ще кільце облоги не замкнулось, як триматись далі, даючи відсіч наскокам ошалілих найманців пана гетьмана, як одвернути очевидну загрозу голоду в оточеному людному місті, куди стікалося все більше й більше сіроми, котра шукала порятунку від смерті й неволі.
Що гетьман Однокрил, не діставши Мирослава, рушить далі, на північ, на це сподіватись було б нерозумно, бо ж той самий німецький капітан і втікачі-жовтожупанники, які переходили на бік народу, і наші ж таки вивідачі, всі доносили, що від Калинової Долини пан гетьман не одступиться, бо ж тут, — а те всі знали, — десь тут, у городі чи в Долині, ще з розказу Хмельницького, запорожці сховали чималенькі скарби, котрі Гордієві Пихатому були аж-аж потрібні задля певності успіху підступно розпочатої війни.
Ось чому треба було сподіватись на гірше.
Ось чому такі збентежені сиділи всі ті, хто був на раді, хто там слухав попід прочиненими вікнами, ось чому по всьому городу і пісня про калину бриніла так тривожно й сумно…
А на раді міста Мирослава, що засіла в архієрейських покоях, значні мирославці, хто на ту часину звільнився од чатів, од сутичок біля північної фортеці, од тяжкого труда війни, всі думали й гадали там, як ліпше лиху посполитому зарадити, міркували, що можна зробити, покіль ще не замкнулося коло облоги, покіль триватимуть зелені свята, ті два-три дні, протягом яких можна було й не чекати значного нападу гетьманців, бо гетьман Однокрил, душа православна, завше відомий був своєю показною набожністю.
В архієрейських покоях, на тій раді, перебувала не тільки старшина, тобто значніші козацькі отамани, а й господарі міста — виборні райці з бурмістром у началі, а й люди ремісні — цехові майстри, а й значніші купці, що торг вели з країнами Європи та Ближньої Азії, а й старші віком братчики-ремісники — з великих цехів ковальського, зброярського, ткацького та інших, від кількох кравецьких (міщанських кравців, козацьких, котрі шили жупани, духовних, німецьких та жіноцьких) і від цехів дрібніших: золотницького, книжного (тобто друкарського), лікарського, аптекарського, цеху жебраків та й від усіх інших тридцяти трьох цехів міста Мирослава, а не було на тій раді тільки найстаріших ремісниць із цеху веселого, чи, як його урядово звано тоді, цеху пречистих сестер, бо найстаріші кралі того прилюдного фаху не могли вже бути видатними майстринями свого діла, а трудівників і трудівниць наймолодших з будь-якого цеху на важливі ради тоді не кликано, бо засідали там найтовстіші, а тонші в той час воювали чи працювали, бо поміж товстунами були ще й прецнотливі судді з церковного братства, ченці та попи, котрі до притулку пречистих сестер могли вчащати тільки потаємно.