Піонери або Біля витоків Саскуеханни
- Автор: Купер Джеймс Фенимор
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Піонери або Біля витоків Саскуеханни». Краткое содержание книги:
— О, я була певна, що ви зажадаєте тільки фліпу! — вигукнула господиня. — Він уже змішаний, треба тільки підігріти. Сержанте, подай-но залізний прут… Та ні, цей ще не гарячий — он той, що на більшому вогні… Так, так, оцей, — бачиш, червоний, як вишенька! Ось, містере Річард, — тільки не попечіться.
Прут опущено в кухоль, і Річард відсьорбнув з виглядом людини, яка взагалі любить випити, а тепер ще й відчуває, що заслужила цю втіху добрим вчинком.
— Знаєш, Бетті, твої руки наче створені для того, щоб готувати фліп! — вигукнув Річард, зупинившись, щоб звести дух. — Навіть прут має свій особливий смак. Гей, Джоне! Пий, старий, пий. Ми з тобою та доктором Тоддом зробили сьогодні непогану операцію. Дюку, я склав пісеньку, поки тебе не було… Ось послухайте, я проспіваю пару куплетів, хоча ще й не підібрав доброї мелодії.
Що скажеш, Дюку? Є ще один куплет, тільки бракує останнього рядка, — я ще не знайшов рими. Ну що, старий Джоне, чи сподобалася тобі моя пісня? Не гірша, ніж ваші вояцькі пісні, га?
— Добра пісня, — відповів могіканин, випивши все, що подала йому господиня, він віддавав належне кухлям, що їх пускали по кругу майор і Мармедюк.
— Право, право, Ріхарте! — закричав майор, чорні очиці якого вже зволожніли. — Правіссімо! Славна пісня! Але Натті Пампо знає ше ліпшу. Шкіряна Панчохо, заспівай! Заспівай, друше, лісову пісню.
— Ні, ні, майоре, — відмовився мисливець, сумно хитаючи головою. — Не гадав я, що побачу таке в цих горах… Не до співів мені тепер. Коли той, хто по праву тут повний хазяїн, змушений гамувати спрагу талим снігом, не личить тим, хто жив його щедрістю, веселитися, ніби надворі красне літо й сонце сяє.
По цій мові Шкіряна Панчоха знову похнюпився й затулив руками суворе зморшкувате обличчя. Тепло в кімнаті й енергія, з якою Річард зрошував собі горлянку, швидко зрівняли його з рештою відвідувачів, і він, узявши двійко кухлів, подав один мисливцеві й вигукнув:
— Веселіше! З різдвом тебе, друже! Красне літо й сонце сяє? Та чи не осліп ти, Шкіряна Панчохо? Надворі зима й світить місяць. Почепи-но оці окуляри й протри очі!
Послухайте, старий Джон заспівав… Ну й нудота ці індіанські пісні, га, майоре? Мабуть, вони не знають, що таке мелодія!
Поки Річард співав і базікав, могіканин затяг одноманітний журливий мотив, похитуючи в такт головою й погойдуючись усім тілом. Слів у тій пісні було небагато, а співав він делаварською мовою, тож ніхто, крім Натті, не розумів, про що він співає.
Товариство тим часом розділилося на два гурти. В одному — жваво обговорювали різні важливі речі, здебільшого лікування корости у свиней і проповідь містера Гранта; в другому — увагу слухачів привернув доктор Тодд, який силкувався вченими словами пояснити Мармедюкові особливості рани молодого мисливця. А могіканин далі собі співав, обличчя його під шапкою чорного густого волосся стало суворим і навіть жорстоким; голос лунав усе гучніше й гучніше і нарешті досяг такої сили, що присутні змушені були припинити розмови, бо не чули один одного. Мисливець знову підвів голову й лагідно звернувся до старого воїна мовою делаварів. Для зручності читачів ми перекладемо їхню розмову.
— Чи варто, Чингачгуку, співати про давні бойовиська і про ворогів, яких ти переміг, коли біля тебе — найзапекліший ворог, що відібрав у Молодого Орла його права? Я бився незгірш будь-якого воїна з твого плем’я, проте не хизуюся своїми подвигами в такий час…
— Соколице Око, — мовив індіанець, непевно зводячись на ноги, — я — Великий Змій делаварів. Я вмію вистежувати мінгів, як вуж вистежує яйця дрімлюги, і вбивати їх одним ударом, немов гримуча змія. Біла людина дала Чингачгукові томагавк — ясний, наче води Отсего у світлі призахідного сонця, але він ще червоний від крові мінгів.
— А навіщо ти вбивав мінгів? Чи не заради того, щоб зберегти ці води й землі для дітей твого батька? І хіба вони не були віддані, за урочистою угодою, Пожирачеві Вогню? Хіба не тече кров воїна в жилах молодого вождя, який має право говорити голосно тут, де голос його тепер ледь чути?
Слова мисливця, здавалось, привели індіанця до тями. Він повернувся до присутніх і пильно подивився на суддю, тоді, стріпнувши головою, відкинув з чола чорне волосся, і його очі запалали гнівом. Він ніби втратив самовладання, — рука мимохіть потяглась до томагавка, що стирчав за поясом, та раптом очі його погасли. Широко й дурнувато посміхнувшись, він обома руками схопив кухоль, який цієї хвилини поставив перед ним Річард, плюхнувся на лаву й одним духом вихилив напій. Він був уже такий п'яний, що насилу поставив кухоль на стіл.