Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Суд не бере до уваги свідчення негрів, — повів далі адвокат, — бо всі вони — тимчасові раби містера Джонса. Але є спосіб примусити суддю Темпла, як і кожного, хто стріляє в людину, розплатитись і за це, й за лікування.

— І ви, містере Тодд, зробите велику помилку, — втрутилась господиня, — якщо здумаєте тягатися з суддею Темплом, у якого грошей більше, ніж глиці на будь-якій сосні на цих горбах. Він добра людина, чесна й справедлива, з ним завше можна порозумітися, коли до нього з добром. Ні, він не з. тих, кому треба погрожувати судом, аби він учинив по совісті. Тільки одне йому можна закинути — надто мало він дбає про спасіння душі своєї. Він не методист, не католик, не пресвітеріанин і взагалі ніхто. Бо той, «хто не боровся під корогвами істинної церкви на цьому світі, не вийде на парад серед обраних у раю», — як полюбляє говорити мій чоловік, якого ви називаєте капітаном, хоч я знаю лише одного справжнього капітана. А ти, Шкіряна Панчохо, не будь дурнем, не дозволяй хлопцеві судитись — це вас обох не доведе до добра. А він хай приходить сюди, поки плече не загоїться, — у нас для нього завше знайдеться кухоль пива, — і плати не візьмем.

— Оце щедрість! — загомоніли гості, бо з цього товариства ніхто б не відмовився від дармового пригощення.

А мисливець, замість обурюватися через ту злощасну рану, засміявся своїм дивним безгучним сміхом, а потім зауважив:

— Із самого початку, як тільки суддя зліз із саней, я знав, що в нього нічого не вийде з тим його дробовиком. Лише один раз довелося мені бачити добрий дробовик — французьку рушницю на Великих Озерах. Хоч і вдвічі коротша за мою, била вона на сто ярдів — бувало, наб'є стільки птиці, що ми човном її вивозили. Коли я служив під рукою сера Вільяма у форті Ніагара і ми стояли проти французів, усі були озброєні довгостволими рушницями, а це жахлива зброя в руках того, хто вміє стріляти. Та ось капітан знає, він служив у полку Шерлі й повинен пам'ятати, як ми чухрали тоді французів з ірокезами. Чингачгук, чи Великий Змій по-нашому, ну, старий Джон Могіканин, що живе у моїй хатині, був тоді великим воїном і бився на нашому боці. Він також може дещо розповісти, хоч більше діяв томагавком: пальне разок чи два з рушниці й біжить знімати скальпи. Так, тепер не те… Чуєте, лікарю, тоді від Німецьких рівнин до фортів понад Могоком вела лише пішохідна стежка, ну, ще в'ючний кінь де-де міг пройти. А тепер подейкують, ніби збираються там прокладати широку дорогу з воротами поперек неї. І нащо будувати дорогу, а потім її перегороджувати? Колись я полював за горами Кетскілл, і собаки, як попадуть на таку дорогу, так і гублять слід. Були вони, правда, не дуже доброї породи, не те, що старий Гектор, який чує оленя через усе озеро Отсего, — а це півтори милі, я сам виміряв відстань по льоду.

— І чого, Натті, називаєш ти свого товариша таким нечестивим ім'ям? — втрутилась господиня. — Та й зовсім не схожий тепер старий Джон на змію. Краще назвали б його Немвродом[45], все-таки християнське ім'я, в біблії згадується. Сержант якось читав мені розділ про нього напередодні мого хрещення, і як же втішно було чути святі слова!