Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Суддя почав щось розповідати про французів, — зауважив Гайрам по досить тривалій паузі.

— Так, сер, — сказав Мармедюк. — Французькі якобінці, здається, коять одне беззаконня за одним. Ви чули, що вони до всіх своїх злочинів додали ще один — стратили королеву?

— Les monstres![48] — знову прошепотів мосьє Лекуа, здригнувшись.

— Республіканські війська провінцію Вандею перетворили на пустелю, і сотні її жителів розстріляно за їхню відданість монархії — це край на південному заході Франції і досі вірний Бурбонам. Але мосьє Лекуа, безперечно, міг би докладніше нам про це розповісти.

— Non, non, non, mon cher ami![49] — здушеним голосом заперечив француз, дуже швидко вимовляючи слова і благально простягнувши праву руку, а лівою затуливши очі.

— Останнім часом там було багато боїв, — вів далі суддя, — і ті шалені республіканці надто вже часто перемагають. Одначе, признаюсь, я нітрохи не шкодую, що вони забрали Тулон в англійців, бо місто по праву належить французам.

— О! — вигукнув мосьє Лекуа, підскочивши з місця й вимахуючи руками. — Les anglais![50]

Потім він схвильовано забігав по кімнаті, щось бурмочучи собі під ніс, і, нарешті, охоплений суперечливими почуттями, прожогом вискочив на вулицю. Втеча француза нікого особливо не здивувала, бо мешканці селища вже звикли до його витівок. Тільки майор Гартман уперше за вечір засміявся і, піднімаючи кухоль з пивом, вигукнув:

— Француз спошеволів! Йому не мошна пити, він п'яний віт ратості.

— Французи — добрі солдати, — мовив капітан Голлістер. — Вони он як допомогли нам під Йорктауном, і хоч я не дуже тямлю у великій стратегії, але гадаю, що без їхньої підтримки наш головнокомандувач навряд чи розбив би Корнуолліса[51].

— Правду кажеш, сержанте, — втрутилася його дружина. — Дай боже, щоб ти й завжди казав лише правду… Французи — хлопці хоч куди. Одного разу, коли ти з полком пішов уперед, я зупинила свій візок, а тут іде рота французів, і вони розібрали весь крам! Чи заплатили мені? Ще б пак! Дзвінкими кронами, бо цих клятих американських папірців, на які й купити нічого не можна було, у них не водилося, прости мене господи на лихім слові! Отож французи сплатили мені чистим сріблом, та й взагалі торгувати з ними дуже вигідно, бо вони ніколи не допивають до дна, — прибуток неабиякий, коли зважити, що вино коштувало дорого.

— Авжеж, торгівля прибуткова, місіс Голлістер, — відповів Мармедюк. — Але де це Річард? Він скочив, не посидівши й хвилини, десь щез, і я потерпаю, чи не замерз він часом…

— Не бійся, братику Дюк! — пролунав раптом голос Річарда. — Коли людина працює, їй гаряче навіть у найморозянішу ніч, яка тільки буває в наших горах. Бетті, коли ми поверталися з церкви, твій чоловік сказав мені, що на ваших свиней напала короста. То я пішов глянути на них і пересвідчився, що так воно і є. Тоді я збігав до вашого помічника, лікарю, він зважив мені фунт різних солей, і я підмішав їх у пійло. Отже, ставлю оленячу сідловину проти сірої білки, що за тиждень з ними буде все гаразд. Ну, а тепер, місім Голлістер, я не відмовлюсь від кухля фліпу.