Нічний черговий

У мене затремтіли руки, я важко опустився на ліжко і став читати.

На розкішному аркуші не було ні імен, ні адреси.

«Любове моя! — починався лист.— Дорогий! Сподіваюсь, ти не вчиниш самогубства з розпачу. Я не зможу цього року бути в Санкт-Моріці...» Прочитавши це, я здригнувся, ніби з гір упала снігова лавина і добре труснула місто. «Бідолаха Джок три тижні тому по дорозі з полювання впав з коня, зламав стегно і досі лежить у страшних муках. Місцевий ескулап, який практикує тут з часів Кримської війни, замість діагнозу тільки жалібно ойкав, тому ми відвезли Джока у Лондон. Тепер хірурги сперечаються, оперувати його чи ні, і ніяк не можуть дійти згоди, а хворий тим часом стогне на своєму ложі болю. Звичайно ж, люба дружина не може випурхнути в Альпи, коли тут розігрується така страшна драма. От я й бігаю раз у раз до лікарні з квітами і джином та розраджую старого буку, запевняючи, що наступного року він уже знову зможе полювати. А це ж його перший і єдиний клопіт у житті.

Отже, хоч би як складалися справи, тепер у нас нічого не вийде. Але я пообіцяла відвідати тітоньку Емі, що живе у Флоренції, буду там у лютому, quatorze[1]. Думаю, до того часу справи підуть краще, і милий Джок наполягатиме, щоб я поїхала. У тітоньки буде повно гостей, тому я зупинюся в «Ексцельсіорі», де мені буде так само зручно, як і в неї. А може, навіть краще. Прагну побачити в барі твоє личко, осяяне привітною усмішкою. До зустрічі. Л.»

Я ще раз перечитав листа і склав собі не дуже принадне враження від дами, що його писала. Те, що в листі не було ні дати, ні адреси, а замість звичайного англійського «чотирнадцяте» стояло французькою «quatorze» і один ініціал замість підпису, я відніс на рахунок її манірності. Я спробував уявити собі цю жінку і прийшов до висновку, що це повинна бути холодна, модно вдягнена англійська красуня від тридцяти до сорока років, з гордовитим виразом обличчя і манерами, наче запозиченими з творів сера Ноела Коуарда і Майкла Арлена. Але хоч би як вона виглядала й поводилася, чотирнадцятого лютого я радо вітатиму її разом з її коханцем в готелі «Ексцельсіор» у Флоренції. Це ж день святого Валентина, раптом згадав я, свято закоханих і річниця Варфоломіївської ночі.

Мене боляче вразила думка, що я міг сидіти з коханцем мадам Л. пліч-о-пліч у ресторані готелю «Палас» або кататися разом з гір у Санкт-Моріці. Якусь мить я навіть вагався, чи не повернутись мені назад. Я вжахнувся, уявляючи собі, як приятель мадам Л. ще тиждень буде спокійнісінько розтринькувати мої гроші. Але якщо я не знайшов його раніше, як це мені вдасться тепер? З листа я дізнався тільки, що він неодружений або принаймні подорожує по Європі без жінки, що він уміє рахувати по-французькому, в усякому разі до чотирнадцяти, і що поява його партнерки по гріху прикрасить його обличчя сяючою, щасливою усмішкою. Вся ця інформація не мала практичної цінності. Отже, треба було запастися терпінням і чекати сім днів.