Нічний черговий
- Автор: Шоу Ирвин
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Леся Валентиновна Маланчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нічний черговий». Краткое содержание книги:
Він був нічним портье. Маленькою людинкою, яка не сподівався на зміни до кращого. Але таємна загибель одного з постояльців готелю відкрила для нього двері в інше життя, яскраве, шикарне, деколи авантюрне та небезпечне, але завжди стрімке та захоплююче.
— Я знаю, звідки у вас цей клятий годинник.— В його голосі лунала неприхована погроза.— Вам його подарувала моя жінка. Моя дурна, клята жінка.
— Це просто... ну... невеличкий жарт.— Ніколи в житті я не потрапляв у подібні ситуації і з жахом відчував, які безглузді й недолугі були мої пояснення.
— Щороку вона закохується в якогось бевзя лижного інструктора і дарує йому годинник,— гірко скаржився комусь Білл.— Тепер вона перейшла на аматорів. Відкриття у Санкт-Моріці!
— Білле, я тільки й того що погодився взяти годинник,— виправдовувався я щосили.
— Ця сучка дуже спритна, коли їй потрібно,— вів своєї Слоун, насуваючись на мене.— А я думав, що в цьому році вона запізналася з людиною, якій можна довіряти.— Він заплакав. Це було жахливо.
— Білле, будь ласка,— почав я благати.— Не плачте. Присягаюся, що між нами нічого не було.— Якби я міг йому пояснити, що протягом останніх семи днів жодного разу не відчув потягу до жінки і вже не сподівався, що колись він у мене ще з'явиться!
— Ви присягаєтесь! — прогарчав він, ридаючи.— Ви присягаєтесь! Усі ви присягаєтесь!— Зненацька він схопив мене за руку і став сіпати.— Ану, сучий сину, віддавай мені цей клятий годинник!
— Радо віддам,— відповів я з певною гідністю і розстебнув браслет. Слоун подивився на годинник, кинувся до вікна і жбурнув годинник у темряву ночі. Я тим часом підвівся і, балансуючи, прилаштовував милиці. Слоун обернувся і підійшов упритул до мене. Я відчув запах віскі.
— Я мав би зробити з вас котлету. Але я не чіпаю калік.— Він ударив мене по забинтованій нозі, не боляче, але досить сильно, щоб я захитався.— Не знаю, чого вас принесло в мій номер, і знати не хочу. Але, якщо до ранку ви не щезнете з цього готелю і з цього міста, я побалакаю з вами інакше. А коли швейцарська поліція знайде вас, ви вже жалкуватимете, що колись вам спало на думку побачити гори.— Він нахилився, підняв мій єдиний черевик, метнувся через кімнату і викинув його у вікно слідом за годинником. Це був найбезглуздіший акт помсти, який тільки можна уявити. Слоун плакав. Не було сумніву, що попри зовнішню байдужість (усі оті телефонні розмови і партії в бридж), він відчував високу і незвичайну для людини його віку та складу пристрасть до власної жінки.
Поки я дибав на милицях з кімнати, він сидів зігнувшись, заховавши обличчя в долоні, і ридав, схожий на великого, охопленого горем ведмедя.
11
Наступний ранок я зустрів у поїзді, що прямував у Давос. Цей лижний курорт, що до нього дві години їзди від Санкт-Моріца, відомий своїми трасами, які я, щоправда, і в думці не мав досліджувати. Я починав ненавидіти зиму, рум'яні щасливі обличчя, рип черевиків на снігу, дзвіночки на санчатах, яскраві лижні шапочки. Я тужив за м'яким південним кліматом, де вирішення будь-яких проблем завжди можна відкласти на завтра. Перш ніж купити квиток на гарнесенькій залізничній станції біля самого підніжжя гір, я поміркував, чи не податись мені в Італію, або в Туніс, або на іспанське узбережжя, де я міг би востаннє погуляти за рештки своїх грошей. Але перший поїзд, який з'явився на станції, йшов у Давос. Я сприйняв це як знак долі і з допомогою носильника упхався у вагон. Що вдієш, мабуть, я приречений зимувати в холодних краях.
Колія перетинала одну з найпрекрасніших гірських місцевостей світу, поміж стрімкими піками, драматичними ущелинами, через ажурні, схожі на павутиння, мости над бурхливими потоками. У чистому блакитному небі яскраво сяяло сонце. Але ніщо не тішило мене.
У Давосі я взяв таксі, поїхав прямо в лікарню і зняв гіпс, відбиваючись від намагань двох лікарів зробити мені рентген.
— Скажіть хоча б, сер,— спитав один з них, коли я весело зіскочив зі столу,— де й коли вам зробили гіпсову пов'язку?
— Учора,— відповів я охоче,— у Санкт-Моріці.
Лікарі обмінялися значущими поглядами. Очевидно, вони ніколи не стали б практикувати в Санкт-Моріці.
Молодший з лікарів провів мене до каси, бажаючи пересвідчитися, що я заплатив за операцію. Сто швейцарських франків. Дешевина та й годі. Лікар спантеличено стежив, як я відкрив велику сумку, яку лишив у гардеробі, дістав звідти шкарпетку та черевик і озув їх. Йдучи з валізами до виходу, я почув, як він сказав касиру: «Американець»,— ніби це пояснювало всі мої дивацтва.
Біля дверей стояло таксі, що привезло дитину в гіпсі. Я потрапив у зону поламаних кісток. Це пасувало до мого настрою. Я сів у таксі і після короткої боротьби зі своєю німецькою мовою спромігся все-таки пояснити шоферові, що хочу поїхати в готель з помірними цінами. Ми їхали, минаючи один за одним готелі з великими балконами в кожному номері. До війни ці готелі були санаторіями, а сам Давос — світовою столицею сухот. Тепер санаторії обернулися на спортивні готелі, але мені, пригніченому своєю невдачею, марилися тисячі зігнутих істот, які, харкаючи кров'ю, рядами лежали під холодним сонцем на величезних пустельних балконах.