Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— Мішку золотинький, не кивай жаби, — схопила чоловіка за руку. — Хіба не видиш, се Янкова Маня! Я її нараз упознала. Молю тя, не кивай, бо будеш мати велику біду!
Але Соломон на сей раз не поступився — взяв і продірявив вилами жабу. І враз як закрутило в хліві, як заволало нелюдським голосом — всі шибки повилітали. Дідом кинуло в загородець до свиней, Фіскарошка вилетіла через двері і гепнулася під хату, худоба несамовито заревіла й почала собою метати, а жаба в’єдно з вилами зникла. Тільки краплі крові побігли червоною смужкою від обійстя до гори Ловачки…
А по недовгім часі надовколишні села потряс жахливий крик Янка:
— Гойте люди! Убили мою Маньку! Гойте люди! Манько моя, Манько! На кого ти ня лишаєш?
Багато днів і ночей голосив у хащі, покалічений тяжким горем, бідний Янко. І так безутішно ревів, що посеред самого літа листя на деревах геть пожовкло, трава побіліла й засохла, а вода у всіх колодязях від страху втекла під землю й сельчани відтак довго не могли задобрити її молитвами, аби вона, вода, повернулася назад до людських обійсть…
Звісна річ, Янко легко дізнався, хто уколошкав його кохану Маню. І з тої ж хвилини вже не було життя на грішній землі Соломонові — розлючений біс мстив люто і настійно. Іде, скажімо, чоловік лісом, а тут серед тиші і безвітря раптом починають вивертатися з корінням дерева і валитися на діда. А то серед погожої днини з ясного неба в нього починають лупити, як з гармати, блискавки…
А скільки разів ні з того, ні з сього невидимі руки хапали Соломона і тягнули в колодязь, коли зачеряв воду, або чи раз топило в найменшій калюжі?
Щоправда, у діда Соломона в сьомому коліні теж десь сидів біс, бо якимось таїнним чуттям завсігди розгадував наперед наміри Янка і загодя страхував себе від пасток, розставлених щезником. Проте, як кажуть, скільки б курка не коконіла, все одно колись в горнець утрапить. Так сталося із Соломоном. Вертався якось дідо вночі із гостини з сусідніх Лавок: під газом, веселий, на співи тягне…
Ніч місячна, ясна, хоч сядь серед путя і гроші лічи. І тут… бачить… прямо на дорозі два міхи. Був би тверезим, ’мо й подався б подалі від гріха, пам’ятаючи про бісові каверзи. Проте хміль навпаки — додав куражу, сміливості й цікавості. Поколував, поколував обережно біля міхів, як кіт надовкола сала, а далі — було-не-було — розв’язав. А звідти — о мамко родна! — посипалися пачки доларів. Соломон наразі потерп, серце так заколотило, що, чулося, на небесі вискочить. Витираючи холодний піт, причаєно оглянувся, сторожко прислухався. Навкруги — тихо, порожньо, лише цвіркуни трілікають і наче голками дзьобають сполохану душу. Дідо кинув на себе тремтячий хрест, ще раз роззирнувся, далі притьмом схопив два міхи, закинув на плечі і дав ногам знати…
Вдома, мало не проломивши собою сінешні двері, влетів у комірчину, ледве запалив дрижачими руками лампу і почав лічити доляри… рахував ніч, лічив день, до них ще додалася ніч… Час од часу Соломон збивався з ліку, починав заново, а гроші, мара би їх взяла, все прибували в міхах й прибували…
Коли після довгих умовлянь дід не згодився вийти навіть поїсти, Фіскарошка сокирою виламала в комірчині двері. Дід сидів по шию в талярах і все виймав і виймав з міхів пачки. Він навіть не глянув на жону: плямкаючи губами, рахував і рахував гроші, сміючись червоно-божевільними очима на когось невидимого.
— Тумане осімнадцятий! — сплеснула руками баба, — ти що, розум у Лавках стратив: хіба ти не розумієш, што тото данайські дари уд щезника Янка.
— Щезни ти сама, гарпійо язиката! — рявкнув Соломон, не одриваючись од лічби. — Як би’ми повіли, што кілля з неба буде падати — повірю, айбо што би чорт мені такі гроші задарь дав — нигда шуга!..
Видно, та судьба, що вберігала досі Соломона від Янкової помсти, напилася й заснула на гостині у Лавках і годі її було дочекатись, аби просвітити пульки дурному чоловікові.
Тоді Фіскарошка почала ласкаво з іншого боку:
— Іди, солодкий Мішку, хоть штось поїсти. Другу добу крихотятка в роті не маєш… Та й нашто тоті талярі? Хібить тобі уже лем воші мацкальські у сибірському лагері годувати?
Все це коїлося на початку 50-х років. Тоді за один цуравий таляр чоловікові безпекаші могли спокійно на много літ одягнути на очі решітки. Совєтська власть була ще — ого-го! — моцною, здоровою, червонопикою. Хто тоді ще міг здумати, що таке вселенське царство, котре слалося з одного кінця землі в другий, царство, над яким ніколи не заходило сонце, може в один прекрасний день луснути, мов бульбашка дощова. От тепер і не вір, що Господь великий у своїй правоті і всіє у руках його.