Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Я ніколи не забуду мукачівський вокзал післяберіївської пори… Ми з бабою Фіскарошкою торгували там грушами. Ще здалеку поїзди, винувато кричачи, повільно наближалися до Мукачева, везучи вчорашніх арештантів. Чимало із колишніх ув’язнених поверталися додому у Європу, а інші, місцеві, поодинці сходили на перон. Наголо острижені, у благеньких фуфайках, кирзових чоботах із полотняними торбами за плечима вони безпорадно оглядалися, довго когось або чогось чекали, а потім, упевнившись, що їх у цьому світі ніхто не жде, прошкували до міста. Вони йшли помаленьку, обережно, наче впевнюючись, чи це справді їхня земля, чи не розверзнеться під ногами дорога і вони полетять униз і, немов після солодкого сну, знову прокинуться у пеклі.

У місті, серед багатолюдного натовпу, репресованих теж можна було безпомилково упізнати. Сталінські в’язні мали аскетичні, непроникливі, як буддійські монахи, обличчя і всі були схожі на обезкрилених херувимів, чи, вірніше, німих апостолів. І що би нині не теліпали язиками кастровані історики і трансвеститні інтелігенти, я прощаю всі гріхи і гуканські вибрики Микиті Хрущову. Він для мене назавжди залишиться чи не єдиним правителем у нашій історії, до якого ставлюся із великою повагою, приязно і з тою любов’ю, з якою ставляться блудні сини до своїх таких же блудних, але дорогих серцю батьків. Микита Хрущов — єдиний правитель, який повернув спотвореній Правді її істинне обличчя, а невинним людям — їх чесні імена.

Ось тої пори, яку тепер називають хрущовською відлигою, із Воркути повернувся і стрийко Штефан. І з тої миті ніколи не показувався на люди: сидів цілими днями у комірчині, перечитував томища Леніна, Маркса, Енгельса, Сталіна і тижнями від нього ніхто, навіть із рідних, слова жодного не чув!