Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Тільки-но капітан зайшов у двір, як мої мамка із бабою Наполійонкою одразу вилетіли на горище. Забилися межи міхи соняшнику і ледь не вмерли зо страху, потерпаючи, чи не будуть їх насилувати. Дід же Наполійон на колінах поповз до сіней і приклеївся не те що вухами, а всім єством до дверей…

— Ах ти, сінєглазая красавіца, — ніжно мовив капітан до тітки Магдалини. — С какіх небес ти спустілась — такая сінєглазая…?

Дід Наполійон отеретів і вже більше нічого не чув, окрім «сінєглазая». Слова цього він достоту не зрозумів, але втямив одне — мова, мабуть, йде про лази — так називали тучні заливні землі у межиріччі… Аякже, «сінєглазая» — отже, лази…

«Но гута[58] би вбила того москаля, ще й дівку по гузиці не поплескав, а вже просить за неї у придане лази!» — ледь не зайнявся від гніву синім полум’ям Наполійон.

І ось тут дід не витерпів. Вийшов на двір, чемно поклонився і почав втовкмачувати капітанові: мовляв, на якого біса воякові здалися його, Наполійонові лази — ті землі вода і так постійно заливає, вони годяться тільки для сінокосів. А в дощовий рік там, буває, і віхтя трави не вкосиш… І, взагалі, Магдалина дівка дуже вперта, недобра і Наполійон за неї в посаг не те, що лази, а й паршивої вівці не дасть. Ліпше, давайте, пане вояку, погостимося… вип’ємо паленьки — і кожен хай іде у свій бік. Почувши про гостину і паленьку, капітан одразу лишився «сінєглазої»…

Пили і гостилися вони з дідом майже цілу ніч. І тут вже, воістину, забулося і про «сінєглазую», і про лази…

В той час бідний Соломон діждався ранку і душа помаленьку почала вигодинюватися. Дід крадькома висунувся на поріг — і диво — світ за ніч не перевернувся уверх ногами. Зійшло красне осіннє сонечко, закудкудакали кури, завалували пси, заноровив і я в колисці…

— Богонько усе до жебрака милостивий, а може, і на цей раз своєю десницею одведе біду, — із надією подумав Соломон.

І в ту ж мить на вулиці залунав цокіт кінських копит. Дід обернувся і ледве встиг схопити серце, аби не розірвалося од радості — на білогривому підскакував солоденький пан капітан. Зняв кашкета і, бачилося, весь світ ранковий осяявся пшеничним золотом його кучерів.

Божіньку великий, яким красивим, рідним і дорогим був для Соломона в цю мить руський капітан! Гарцюючи на білому коні, молодий офіцірь гордо роздивлявся навкруги і, здавалося, вся велетенська карпатська осінь — із горами й долинами, із садами і виноградниками, вся — до останнього дерева, травинки і пилинки — вся безтямно закохалась у руського красеня.