Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя
- Автор: Кешеля Дмитрий Михайлович
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Карпати
- ISBN: 978-966-671-323-3
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя». Краткое содержание книги:
— Діду, вставайте! — тормошу його за плече, переживаючи, що мені доведеться трудитись з мотикою і за Соломона. — Вставайте! Доки думаєте дрихнути?!
— Митьку, ти не кричи так на дідика, — каже несподівано ласкаво баба. — Він, сигінятко, тому так много спить, бо тренірується перед смертю. Ти знаєш, кілько там треба буде спати?
— Но та тогди, давайте, викопаємо йому у саду яму, то най там і спить.
— А чому в ямі?
— Авби вже заєдно не лем до сну, а й до землі звикав, — кажу діловито.
До речі, не подумайте, що наш дідико все життя куняли біля печі. Колись Соломон був чоловіком швидкоруким, легким на підйом, а до того ще й із мухою у носі — у «гарячих» дискусіях міг преспокійно заткнути Фіскарошку за пояс. Баба колись діда боялася гірше грому.
… Це сталося теж після приходу руських.
З тамтого боку Ловачки, у глухій хащі, жив нечистий Янко. Мешкав тут біс уже років тисячу, а може, й більше. Загалом біс був по натурі добряк, лагідний, ніколи не чинив жителям довколишніх сіл зла… Більше того: Янко, мабуть, єдиний серед усіх нечистих світу був до всього вельми талановитим музикантом, співаком і художником… Бувало, як обложать села дощі, Янко візьме скрипку, всядеться на голову Ловачки і як затягне світлу новту — небеса одразу добрішають й вітри тут же женуть хмари пастися на чужі гори і села. Як вдарить засуха, Янко знову за гуслі, і вже на їх чистий голос із невідомих світів збігаються теплі і світлі дощі… Тут, під Янкову музику, бачилося, і земля родила щедріше, і трави росли буйніші, і дерева не могли нахвалитись рясними плодами. Та у долю тисячолітнього біса увірвалось нещастя — молода жона Маня. Подейкували, що руська босорканя у 1944 році приблудила сюди із комуніштами і підчепила Янка у якійсь корчмі, де старий вечорами грав на танцях червоним освободителям. З тих пір нечистого наче підмінили: за намовою бісиці почав красти — щоправда, не від своїх людей, а в основному від освободителів і великих начальників. Хай буде і так, а все’дно — гріх, неспасенний гріх. І це вельми мучило щезника, а вдіяти нічого не міг, бо надто вже кохав руську красуню-відьму. І почав Янко, борячись із коханням і гріхом, все частіше запивати…
Сельчани майже кожного дня находили Янка то в ярку, то на обочині дороги, то прямо в калюжах, брали попідруч, або звалювали на спину і волокли п’яного, як чіп, фраса в глуху хащу до печери. Звісна річ, скоро добрий сільський біс зійшов на фуч… І вже несила було зривати замки на крамницях, перекушувати грати на особняках, визволених освободителями від законних газдів, ганятися по начальницьких курниках. Янко зранку напивався, потім брав до рук гуслі і йшов у корчму… І як не намагався грати, зраджена скрипка враз оніміла і вперто мовчала, а якщо й щастило видобути з неї якийсь звук — тільки глибокий людський стогін. І тоді сільський біс матюкався і грозив справити на землі новий всесвітній потоп. Звісно, з такого чоловіка хосна, як із жаливи полотна. Й аби не задерти уверх костомахи, взялася за нечисті діла Янкова кохана жона Маня. Ця крамниць не розбивала, особняків не обкрадала й птицю по курниках не ганяла… їй більше до душі припав древній звичай — ночами шастати по людських хлівах і брати від корів молоко…
Якось Фіскарошка вела попри гору від бугая корівчину. Коли видить, сидить на величезній каменюці Маня. В одній руці димить папіроса, а другою кидає в рот насіння соняшникове і навіжено троцкать.
— Птфі… птфі… птфі, щезла бись під той камінь, на якому гніздишся, — сплюнула тричі баба.
— Маріа-ам, куда воділі каровку? — запитала Маня.
— Та, паніко… знаєте… бігати водила… До бугая її припаровувала, — запинаючись, мовила Фіскарошка…
— А каровка как насчот малака… харошая каровка? — хутко поцікавилася руська лутра.
Фіскарошка знала, що у таких випадках корівку треба ганити всякими недобрими словами, аби відвести від худоби око відьми. Проте по натурі баба була людиною чесною і не хотіла злословити божу худібку.
«Як нич не знаю, так би ми нич не хибіло», — подумала про себе й відкрила душу Янковій босоркані…
— Корівчина, паніко, самі видите, в ріст не вдалася, мала… І молока много не дає… Зате не молоко — сметана, такоє, падеся, як ремінь. А коли ще скисне — ножом’го мож різати…
— Ну… ну… ну… ето інтересно, — промуркотіла Янкова відьма й, пускаючи з рота кільця папіросного диму, неспогадано щезла…
А ранком Соломон дався у хлів годувати худобину і ледь не онімів — біля ясел насторожено пулькала очима величезна жаба — коропаня. Чоловік зойкнув від остраху й відрази, а далі схопив вила. І тут саме нагодилася Фіскарошка.