Я віддав би життя за тебе (збірка)
- Автор: Фицджеральд Фрэнсис Скотт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-5082-6
- Переводчик: Олег Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я віддав би життя за тебе (збірка)». Краткое содержание книги:
Оповідання збірки, написані в характерній авторській манері, є тими штрихами, які зображують повну картину сміливої та безкомпромісної історії творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда.
Князь зняв біле кордовське сомбреро, що вивершувало різномастий набір із сірого фрака, французьких бриджів і драгунських черевиків.
— Чи можемо ми довіряти цьому медикові, якщо він янкі? Як я можу знати, що він не заріже мене? Чи знає він, що я громадянин Франції?
— Князю, на випадок, якщо він зробить вам не те, що треба, маємо кілька яблунь і багато шнурків.
Тіб увійшов до салону, де на краю софи, напханої кінським волосом, сиділа міс Джозі.
— Що ви зробите з моїм братом?
З жалем дивлячись на обличчя юної, вродливої й згорьованої дівчини, Тіб відповів:
— Мене більше непокоїть те, що він вдіє з князем.
З бібліотеки долинуло страдницьке виття.
— Чуєте? — спитав Тіб. — Тільки про князя й треба турбуватися.
— Хочете посадити нас у в’язницю Ліббі?
— Зовсім ні, мадам. Ви залишатиметесь тут, поки ваш брат не впорається з князем. А тоді, як тільки відійдуть наші кавалерійські пікети, ви зможете подорожувати далі.
Джозі заспокоїлася.
— Я гадала, що всі бої ведуться у Вірджинії.
— Так воно і є. Саме туди ми наступаємо… Вже втретє я поїхав із військом углиб Мериленду і втретє відступаю.
Джозі вперше подивилася на нього з людською зацікавленістю.
— Чому мій брат спитав вас, чи ви не горила?
— Мабуть, тому, що від учора я не голився, — засміявся Тіб. — Ішлося не про горилу, а про ґерилу — партизана. Своїх вояків, відряджених із частини, янкі називають розвідниками, а нас, так само відряджених, прозивають шпигунами й вішають.
— Будь-який солдат не в уніформі — це шпигун, хіба ні?
— Я в уніформі, подивіться на мою пряжку. Хочете вірте, хочете ні, міс Пілґрім, а я був чепурний солдат, коли поїхав із Лінчберга чотири роки тому.
Тіб описав, як він убрався того дня. Джозі слухала й думала, що подібні до нього перші молоді добровольці сідали на поїзд у Чиллікоте, у штаті Огайо.
— …з узятою з материної скрині широкою червоною стрічкою, щоб була замість пояса. Одна з дівчат стала перед нашим загоном і прочитала вірша, якого я написав.
— Прочитайте цього вірша! — вигукнула Джозі. — Мені було б дуже приємно його почути.
Тіб задумався.
— Мабуть, я вже його й забув. Усе, що пам’ятаю, це «Лінчбергу, твої гвардійці прощаються з твоїми пагорбами».
— Мені це сподобалося. — Забувши про мету, якій служили лінчберзькі гвардійці, Джозі додала: — Я б таки хотіла, щоб ви пригадали решту слів.
Коридором донеслися зойки й розмаїті французькі лайки. У дверях з’явилося обличчя занепокоєного ад’ютанта.
— Він вирвав не тільки зуба, але й шлунок… Довів князя до смерті!
Понад його плечем висунулося ще одне обличчя.
— Послухай-но, Тібе… Янк вирвав зуба.
— Вирвав? — неуважно перепитав Тіб.
Коли Вош відійшов, він обернувся до Джозі.
— А мені справді хотілося б написати кілька рядків, щоб висловити моє захоплення вами.
— Ось так раптово, — безтурботно відповіла дівчина.
Вона могла б сказати це собі самій. Не буває нічого раптовішого, ніж перший погляд.
II
За хвилину до кімнати знову зазирнув Вош.
— Послухай-но, Тібе, нам нема як тут залишатися. Щойно відступив патруль, відстрілюючись із сідла. Чи ми постановили не відходити звідси? Таж цей лікар знає, що ми солдати Мосбі.
— То ви відійдете звідси без нас? — підозріливо спитав ад’ютант.
— Звичайно ж, — відказав Тіб. — Якийсь час князь може поспостерігати війну з погляду янкі. Міс Пілґрім, я дуже сумно й дуже неохоче прощаюся з вами.
Похапцем заскочивши в бібліотеку, Тіб побачив, що князь настільки одужав, що вже сидів прямо, ловлячи ротом повітря.
— Ви майстер своєї справи, — запевнив він доктора Пілґріма. — Після такого жахіття я досі живу! У Парижі, буває, вирвуть тобі зуба — і помираєш від кровотечі.
— Ходімо, Тібе! — гукнув із порога Вош.
Звук пострілів долинав уже зблизька. Ледве встигли два розвідники відв’язати своїх коней, як Вош вигукнув: «Хай тобі чорт!» — і показав пальцем на дорогу. Крізь гілля над далекими воротами стало видно шістьох федеральних вояків. Приставивши карабін до правого плеча, Вош сягнув лівою рукою по патронташ у сумці.
— Беру на себе он тих двох зліва, — сказав він.
Сховані за кіньми, вони стояли й вичікували.
— Може, ми ще встигнемо дати драла звідси, — припустив Тіб.
— У цій садибі сім парканів.
— Не стріляй, поки вони не наблизяться.
Низка вершників їхала неквапною риссю. Навіть після чотирьох років партизанщини Тіба вернуло від стрільби із засідки, але тут довелося зосередитися на меті й провести чітку лінію між мушкою карабіна й серединою кітеля капрала-янкі.
— Ти вже вибрав мішень, Воше?
— Мабуть, так.
— Коли зламаємо опір, прорвемося крізь них.
Але до пострілу не дійшло. Знову втілилося нинішнє злощастя армії південців. На Тіба навалилося важке тіло й обхопило руки. Біля вуха пролунав крик.
— Гей, солдати! Тут є заколотники!
Цієї миті, коли Тіб вивертався, з усіх сил борюкаючись із доктором Пілґрімом, патрулі-північани зупинилися й вийняли пістолети. Вош відчайдушно метався на всі боки, щоб узяти на мушку Пілґріма, але той маневрував, затуляючись Тібовим тілом.
За кілька секунд усе закінчилося. Вистреливши один раз, Вош не встиг скочити на сідло: їх усіх оточили федерали. Розлючені приятелі стояли віч-на-віч із вояками, що вже взяли їх у полон.
— Це партизани Мосбі, — різко сказав федеральному капралові лікар.
Круті були ці роки на кордоні між Північчю й Півднем. Федерали вбили Воша, коли він ще раз спробував утекти, вхопившись за револьвер у капраловій руці. Тіба, що досі пручався, скрутили й прив’язали до поручнів веранди.
— Тут є добряче дерево, — сказав один із федералів. — Є й мотузка, щоб погойдатися.
Капрал глянув на Тіба.
— Ти один із партизанів Мосбі?
— Я з Сьомого вірджинського кавалерійського полку.
— Я не про те питаю. Ти один із партизанів Мосбі?
— Не ваше діло.
— Гаразд, хлопці. Дайте-но мотузку.
Знову дав про себе знати суворий і вимогливий доктор Пілґрім.
— Вважаю, що не варто його вішати, але, звичайно, цьому воякові нерегулярних військ добре було б збити пиху.
— Іноді ми підвішуємо таких за великі пальці, — запропонував капрал.
— Так і зробіть, — згодився Пілґрім. — Він натякнув, що мене повісять.
…О шостій вечора на дорозі знову був рух. Дві добірні бригади Шерідана йшли в долині навздогін за частинами Ерлі й раз у раз атакували їх. Знову до столиці надходили свіжі овочі й пошта. Закінчився наскок конфедератів, за винятком кількох відсталих солдатів, що лежали, виснажені, вздовж шляху Роквілл-пайк.
У фермерській оселі панував спокій. Князь Наполеон чекав швидкої допомоги з Вашингтона. Не було чутно ні звуку. Ось тільки Тіб, у якого злазила шкіра з великих пальців і поступово сповзала на суглоби, декламував сам собі уривки власних політичних віршів. А коли вже не міг пригадати більш, спробував завести пісню, яку він і друзі часто співали того року:
Коли настала темрява й задрімав вартовий на веранді, прийшла особа, яка знала, де драбина, бо чула, як та гупнула об землю після того, як підвісили Тіба. Наполовину перепилявши шнурка, ця особа повернулася до своєї кімнати й звідти принесла подушки. Тоді підставила під Тібом стіл і стос цих подушок.
Їй не треба було підказувати, що і як тут робити. Коли Тіб упав, хрипко хапнувши повітря й пробурмотівши: «Нема чого соромитися», вона вилила півпляшки хересу на його кисті. І враз, відчувши нудоту, побігла до своєї кімнати.