Я віддав би життя за тебе (збірка)

— Візьму-но я ці весла й прикладуся, щоб скоріше добратися.

— Ні, — вперся Тіб, — краще не беріться до цього.

Але Джозі вже сиділа на банці біля корми й вставляла весла в кочети.

— Згода, — сказав він. — Маєте задати темп.

А за мить вона опинилася в Тібових обіймах, тоді як одне весло відпливало в море.

— Ой як шкода, — мовила Джозі, задихаючись. — Я ж справді вмію веслувати.

— Зі мною все гаразд, — відповів він.

— Я хочу спробувати ще раз, — наполягала Джозі. — Ваші руки… вони такі…

Вона прикусила язика.

— Мої руки в порядку, — запевнив Тіб. — Гадаю, що ними зможу подбати про нас обох.

— Знаю, що зможете, — вихопилося в Джозі. Вона покірно сиділа на кормі, поки човник приплив до чудової яхти, а з неї, з-поза полірованих перил, озвався достойний та грізний британський моряк.

— Хто це бажає побачитися з сером Джоном Берґойном?

— Він не знає мене, — відказав Тіб.

— Мені шкода, сер, але сер Джон саме споживає вуджені оселедці. Його не можна турбувати аж до пізнішої пори.

— Це не перешкода, — втрутилася Джозі. — Я його небога.

Моряк підозріло зиркнув на неї. Тут на палубі з’явився сер Джон Берґойн.

— Ця леді стверджує, що вона ваша небога, сер, — сказав моряк.

Старий капітан підійшов до перил.

— Так сталося, що я не маю небоги, — зауважив він.

— Тут, у Трувіллі, є імператриця Євгенія, — швидко сказала йому по-французьки Джозі. — Вона прагне дістатися до Англії.

За кілька хвилин Джозі й Тіб переконали сера Джона, що це правда, і він облишив копчені оселедці та гарячі грінки, щоб трохи прохололи. Утрьох вони обговорили план дій. А коли вирішили, що імператриці найкраще зійти на борт лише тоді, коли звечоріє, капітан кивнув боцманові:

— Свистати всіх наверх.

Після свистка дві дюжини матросів сформували з себе статуї, що обрамляли три сторони квадрата, і після хрипкого вигуку «всі в наявності, сер!» на палубі не було чутно ні звуку.

— Я б не хотів, щоб сьогодні хтось із вас, хлоп’ята, зійшов на берег. Цього вечора в нас на борту буде імператриця французького народу. Покладаюся на те, що жоден із нашої команди не дасть ніяких вказівок чи сигналів про те, чому його затримали на судні. Розійдись!

…Уже стемніло, коли весла знову схвилювали воду біля яхти, а доктор Еванз допоміг імператриці зійти вгору забортним трапом.

— Вас не супроводжує жодна придворна дама? — спитав сер Джон. — Припускаю, що ця юна американська леді поїде з вами.

— Я б залюбки, — сказала Джозі.

— І доктор Еванз теж?

— Якщо її величність так зволить, то я буду радий. Доктор Пілґрім дбатиме про мої справи в Парижі.

— Боюся, що на борту бракуватиме місця, — ввічливо сказав капітан яхти Тібові.

— Мушу повернутися, — підтвердив той, але інші не могли не помітити ледь помітного виразу жалю на обличчях Тіба та Джозі.

— Коли ви повернетеся до Парижа? — швидко спитав її Тіб. — Сподіваюся, що побуду там кілька місяців як кореспондент газет «Ричмонд таймс-диспетч», «Данвілл ньюс» і «Лінчберг кур’єр».

— Дуже скоро, якщо ви удвох підтримуватимете мир, — пообіцяла Джозі.

Ще тоді, коли доктор Еванз із її величністю відпливав у човнику від набережної, там почала збиратися юрба впертих ґаволовів.

— Ми негайно виходимо в море, хоч я й передбачаю нелегку подорож, — сказав сер Джон.

Імператриця Євгенія, стривожена й згорьована, роздавала луїдори[191] морякам.

— І цим двом молодим американцям теж належить щось на пам’ять.

Знявши із зап’ястків два браслети, вона вручила їх Тібові та Пілґрімові.

— Ви двоє часом дивились один на одного так, ніби посварилися. Забудьте цю ворожнечу назавжди — на згадку про вашу велику допомогу мені й заради милої Джозі. Мені хочеться відчути, що я теж зробила щось добре за ті дні, упродовж яких ви були такі добрі до мене.

— Як мені здається, нашій ворожнечі настав кінець, — відповів Тіб.

Два чоловіки попливли в човні до берега. Їм махали руки з яхти, яка поступово губилася з очей у дедалі густіших сутінках, — символ того, що колишня жорстокість відступала з кожним ударом весла в дедалі туманніше й розмитіше минуле.