Я віддав би життя за тебе (збірка)

— У зоні розташування військ генерала Лі! — вигукнув Пілґрім. — Отак ви, вбивці, приспішники Мосбі, вважаєте навіть тоді, коли вибираєтесь зі сховків поміж пагорбів і перетинаєте телеграфні дроти…

Коні, що вже були зійшли з місця, різко спинилися — другий вояк схопив поводи. Чорними очима він зиркнув на північанина.

— Ще одне слово про майора Мосбі — вишурую кульбабками вашу старечу пику.

— Цей офіцер просто не знає новин, Воше, — сказав Тіб. — Не знає й того, що він полонений Армії Північної Вірджинії.

Пілґрім недовірливо глянув на них, а тим часом Вош відпустив поводи й увесь гурт мовчки рушив до ферми. Допіру тоді, коли крізь гілля та листя стало видно зо два десятки коней та зодягнених у сіре ординарців, капітан дійшов висновку, що ці відомі йому новини таки застаріли на кілька днів.

— Невже тут армія Лі? — запитав він.

— А ви цього не знали? Оце саме зараз у нас Ейб Лінкольн на кухні миє тарілки, а генерал Ґрант нагорі застеляє ліжка.

— А-а-а! — пробурчав капітан Пілґрім.

— Послухай-но, Воше, я б таки хотів сьогодні ввечері бути у Вашингтоні, коли туди в’їжджає Джефф Дейвіс. Недовго тривав цей заколот янкі, га?

Джозі раптом повірила в почуте, і її світ зруйнувався. Хлопці в Блакитному, Союз Штатів Навіки-віків… Мої Очі Побачили Хвалу Пришестя Господнього. Її очі налилися гарячими сльозами.

— Ви не маєте права взяти мого брата в полон. Насправді він не офіцер, а лікар. Був поранений біля Колд-Гарбора…

— Лікар, он як! То він і на зубах розуміється, га? — поспитав Тіб, спішуючись біля ґанку.

— Так, це його спеціальність.

— Отже, ви зубний лікар? — ще раз спитав Тіб. — Саме його ми й шукали по всьому Мериленді, моєму Мериленді. Якщо зволите зайти сюди, то, напевно, зможете вирвати зуб одному з достеменних Бонапартів, двоюрідному братові імператора Наполеона Третього. Я не жартую. Це офіцер, приписаний до штабу генерала Ерлі. Цілу годину горлає тут, а медики з санітарами розійшлися хто куди.

На ґанок вийшов штабний офіцер і наставив нервове вухо на торохтіння далеких рушничних пострілів. Тоді скосив очі на бричку.

— Лейтенанте, ми знайшли зубного лікаря, — озвався Тіб. — Провидіння послало його в наше розташування, і якщо Наполеон досі…

— Сили небесні! — вигукнув офіцер. — Приведіть його. Ми не знали, чи відвезти хворого кудись, чи залишити тут.

Неждано розпочалася швидкоплинна жива картинка Конфедерації, поставлена для Джозі на оповитій виноградом веранді. Ось раптовий вихід павукоподібного чоловіка в поношеному рединготі з потьмянілими зірками, а тоді — двох молодших, що на ходу впихають папери в полотняну торбу. А далі — цілий набрід офіцерів: той спирається на милицю, той роздягнений до спідньої сорочки, із золотою генеральською зіркою, пришпиленою до бандажу на плечі. Загалом панувала атмосфера нервозних веселощів, однак дівчина бачила розчарування, віддзеркалене у втомлених очах вояків. Зауваживши Джозі, всі вони робили ті самі рухи. Дюжина правиць здійнялася до дюжини капелюхів, віддано дюжину легких уклонів.

На те Джозі церемонно вклонялася, даремно стараючись прибрати гордовитого й святенницько-докірливого виразу на обличчі. Враз штабні офіцери злетіли на сідла. Генерал Ерлі[192] глянув на місто, що не зумів завоювати, яке з примхи заснував на болоті інший вірджинець вісімдесят років тому.

— Жодної зміни наказів, — сказав Ерлі ад’ютантові. — Передайте майорові Мосбі, що я хочу, аби кожні півгодини до Гарперз-Феррі курсували зв’язківці.

— Так, сер.

Ад’ютант тихо сказав щось генералові, й той проти сонця примружився на доктора Пілґріма в бричці.

— Я так розумію, що ви лікар, — сказав генерал. — У нас тут князь Наполеон… як спостерігач. Вирвіть йому зуба, зробіть усе, що треба. Ці два солдати залишаться з вами. Допоможіть хворому, й коли закінчите лікування, вони відпустять вас без зобов’язання не брати участі у воєнних діях.

Пролунав тупіт копит. Дорогою скакали вершники. За якусь хвилину останні частини армії Північної Вірджинії, повертаючись із вилазки, зникли в далині.

— Маємо зубного лікаря для князя Наполеона, — сказав Тіб французькому ад’ютантові, який вийшов із фермерської домівки.

— Чудова новина, — відповів той, провадячи до вітальні. — Бо ж князеві страшенно болить.

— Цей лікар — янкі, — вів далі Тіб. — Одному з нас доведеться тут наглядати, поки він оперуватиме.

У куті кімнати огрядний хворий, груба мініатюра свого дядька — збурювача світу, відірвав долоню від рота й, стогнучи, випростався в кріслі.

— Оперуватиме! — крикнув він. — Господи! Він буде оперувати?

Пілґрім підозріло глянув на Тіба.

— Моя сестра… де вона?

— Я помістив її в салоні, докторе. Воше, залишишся тут.

— Мені знадобиться гаряча вода, — сказав Пілґрім, — і моя валізочка з інструментами. Вона в бричці.

Князь Наполеон знову застогнав.

— Ви відріжете мені голову від шиї? Ah, cette vie barbare!

Тіб ввічливо заспокоював його.

— Цей лікар — мастак у зубній справі, князю Наполеоне.

— Я навчений хірург, — сухо мовив доктор Пілґрім. — А тепер, сер, зніміть, будь ласка, цього капелюха.