Я віддав би життя за тебе (збірка)
- Автор: Фицджеральд Фрэнсис Скотт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-5082-6
- Переводчик: Олег Король
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Я віддав би життя за тебе (збірка)». Краткое содержание книги:
Оповідання збірки, написані в характерній авторській манері, є тими штрихами, які зображують повну картину сміливої та безкомпромісної історії творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда.
— Мабуть, це завдяки дрібним прикметам Сходу, — припустила вона. — Хтось посадив тут кілька дерев бузку, і я бачила, як вулицею везли великий рояль.
— Там, куди я йду, не буде роялів. Зрештою, за останні кілька років у Вірджинії не часто звучала музика. — Тіб завагався. — Я б хотів, щоб ви колись побачили Вірджинію… Долину навесні.
— Лінчбергу, твої гвардійці прощаються з твоїми пагорбами, — процитувала Джозі.
— Ви це пам’ятаєте? — усміхнувся він. — Але я не хотів там залишитися. Мого батька та двох братів убили, а коли цієї весни померла мати, все пропало. Здавалося, життя розпочалося наново, коли в готелі я побачив ваше гарненьке личко.
Цього разу Джозі не стала змінювати тему.
— Пригадалося, як я прокинувся вранці два роки тому й поповз лісами, силкуючись утямити, чи то справді дівчина перетяла шнурка наді мною, чи то вона мені примарилася. Згодом мені хотілося повірити, що це було насправді.
— Це зробила я, — здригнулася вона. — Нам таки пора додому. Треба, щоб я була на місці, коли прийде мій брат.
— Дайте мені хвилинку подумати над вашими словами, — попрохав Тіб. — Це дуже гарна думка. Звичайно, так чи сяк, а я все одно закохався б у вас.
— Ви ж мене майже не знаєте. Просто ви тут тільки мене й зустріли…
Насправді Джозі сказала це сама собі, і то не дуже переконливо. Якусь хвилину ніхто з них не зронив ні слова. За такий короткий час це місце, ця година, ця тінь коня й бричка під зорями раптом стали центром світу.
А тоді Джозі відсунулася від Тіба, і він неохоче ляснув коня віжками по крупу. Їм би тепер тверезо глянути на майбутнє, та їх пройняли чари, ще пронизливіші, ніж нічний подих північної осені. Завтра ці двоє якось та й зустрінуться — на тому самому місці, в той самий час. Вони ж такі певні, що зустрінуться…
Брат не повернувся, і Джозі, отямившись від чарів, подалася вулицею до його лікарського кабінету, розміщеного в багатоповерховому каркасному будинку з кімнатами для фахівців. І потрапила на сцену замішання. Навколо темношкірої прибиральниці зібрався гурт цікавих дізнатися, що ж сталося. Одне було відомо достеменно — ще не встиг доктор Пілґрім узятися до роботи, як його викрали.
— То були не індіянці, — гукала негритянка, — а перебрані білі люди! Пояснили, що їхній вождь захворів. Я сказала їм у вічі, що вони не індіянці, а вони затюкали мене, облаяли й пригрозили, що знімуть скальп. Двоє з них були руді, а всі говорили так, як ото у Вірджинії.
Бадьорість покинула Джозі — натомість прийшов страх. Не було бажання відплатити, помститися… А саме це бажання й здійснили друзі Тіба, коли він галантно відволікав увагу Джозі до себе. Око за око — вони нічим не кращі від чоловіків, що жили тисячу років тому.
Знайшлися сліди винуватців. Багато хто з городян зауважив «індіянців», коли ті входили до будинку, але всі вважали, що це якась забава з перевдяганням. Пізніше цього вечора з міста виїхав віз у супроводі вершників, що мали такий вигляд, як описала негритянка.
Джозі згадався Лісберг — факторія, до якої подорожувати два дні на захід від Сент-Пола. Дівчина ще не подала рекомендаційних листів, і наступного дня співчутливі торговці допомогли їй зробити візит до коменданта у Форт-Снеллінгу. Ополудні вона разом із шістьма солдатами вирушила в диліжансі до Лісберга, в напрямку Фарго.
V
Колись Пілґріма вже викрадали з професійних мотивів, тож у цій пригоді не було чару новизни. Лікар втратив був дар мови від того, що його викрали ряджені індіянці, та коли дізнався причину такого вчинку, зразу ж вільно висловив свою думку про це:
— Заради дикуна! — обурився він. — Хіба індіянці не знають, що таке стоматологія? Мають своїх лікарів, та й сама природа про них дбає.
Вони сиділи в дерев’яному зрубленому будинку — одній із п’яти-шести значних споруд у Лісберзі. Збори городян, усіх родом із лінії Мейсона — Діксона, з цікавістю слухали цю розмову.
— Природа не подбала про вождя — Червоного Бур’яна, — відказав Бен Кері, — так що доведеться вам це зробити. Знаєте, коли у вождя ще не боліли зуби, він не мав нічого проти огорож, а нині скликає своїх воїнів з-під границі з Дакотою. Може, хочете поїхати до їхнього селища й подивитися?
— Ані на волосину не хочеться мені дивитися на будь-кого з індіянців.
— Йдеться не про волосся, а про зуби.
— Пропали б ті зуби пропадом! Нехай собі трухлявіють, мені байдуже.
— Лікарю, це ж не по-людському. Нехай вождь і дикун, як ви сказали, але уряд називає його благородним дикуном. Якби він був негром, то невже б ви не потрудилися з його зубами?
— Це інша річ.
— Не дуже-то інша. Цей індіянець таки темношкірий. Хіба ні, хлопці? Особливо тоді, коли подивитися на нього у вігвамі. Поки робитимете операцію, докторе, вмовляйте себе, що він нігер. Тоді анітрохи не будете проти.
Їдкий тон тільки укріпив Пілґріма в його постанові.
— Це образа моєї професії. Невже ви станете викрадати хірурга тільки для того, щоб він зашив рану дикій кішці?
— Червоний Бур’ян не такий уже й дикий. Він міг би навіть прийняти вас у своє плем’я. Тоді б ви стали єдиним у світі червоношкірим дантистом.
— Не приваблює мене така честь.
Кері спробував з іншого боку.
— Певною мірою, докторе, ми ваші заручники — не можемо вас ні до чого змусити. Але, на нашу думку, якби ви вилікували одного хворого індіянця, то тим самим порятували б жінок і дітей від того, що тут сталось у 1862-му.
— Це справа військовиків, які утихомирюють повстання.
Пілґріма загнали на слизьке, але ніхто нічого не сказав. Запала довга мовчанка.
— Хлопці, дамо лікареві час подумати, — порушив тишу Кері й звернувся до індіянського перекладача: — Скажи Червоному Бур’яну, що сьогодні білий лікар не прийде до селища, бо перед прибуттям мусить очиститися.
За годину після цієї розмови Тіб Дьюлані разом із провідником примчав на змилених поні до Лісберга. Прочитавши ранкову газету в Сент-Полі, він пустився в дорогу значно раніше, ніж поштовий диліжанс. Тіб спішився — і розлютився, зіткнувшись із Беном Кері.
— Ви, йолопи прокляті! Сюди із Сент-Пола пришлють військові загони.
— Тібе, не можна було інакше. Ми діяли, як могли і як уміли.
Бен пояснив, чому так сталось, але Тіб був невблаганний.
— Якби хтось отак повівся зі мною, то я б пішов на розстріл, а таки не робив би того, що від мене хочуть.
— Та чи ти свого часу не викрадав людей для Мосбі?
— Це зовсім різні речі. Що, по-твоєму, думає ця дівчина про мене?
— Шкода, Тібе, але…
Поки Бен говорив про неминучу небезпеку, Тібові думки поступово відходили від Джозі.
— Пілґрім — упертий чоловік, — сказав він. — Чи знає він, що я один із вас?
— Гадаю, ти б не хотів, щоб про це хтось обмовився.
— Здається, мене вже викрито. Може, я зможу щось вдіяти. Скажи лікареві, що з ним хоче побачитися ще один пацієнт. Більш нічого не кажи.
Рішуче налаштований проти всіляких умовлянь, доктор Пілґрім уже мав на язиці готову тираду, побачивши Тіба у дверях. Та так і не висловив її. З відвислою щелепою, лікар видивлявся на відвідувача, поки той тихо мовив:
— Я прийшов побачитися з вами на предмет моїх великих пальців.
І тут Пілґрімові очі впали на те, що в Чикаго крилося під парою рукавичок.
— Дивне видовище, — сказав Тіб. — Спочатку воно завдавало клопоту. А згодом мені спало на думку, що до нього можна ставитися двояко: або як до ран на війні, або ж як до чогось іншого.
Лікар силкувався на моральну вищість, таку потрібну для самоповаги.
— У той час, — вів далі Тіб, — було доволі просто. Ось ці індіянці таке зрозуміють. У них подібні тортури — просилюють ремінці крізь грудну клітку, підвішують на них смертника, і той висить, поки не сконає… — На мить Тіб замовк. — Докторе Пілґрім, досі я вмовляв себе, що мої великі пальці — це рани війни, але тут, ближче до природи, доходжу висновку, що це не так. Мабуть, мені варто звести кінці з кінцями.