Вибрані твори. Том II
- Автор: Шоу Бернард
- Год: 2009
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-96882-0-0
- Переводчик: Александр Николаевич Мокровольский
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Вибрані твори. Том II». Краткое содержание книги:
Дон Жуан. Ні. Але є справедливість у пеклі: небо, бачте, занадто високе для таких нікчемних осіб. Вас добре приймуть у пеклі. Пекло — притулок чести, обов’язків, справедливости й усіх інших із семи смертних чеснот. Усе зле на землі вдіяно в ім’я їхнє, так де ж, як не в пеклі, й дістануть вони собі нагороду? Хіба я не казав вам, що воїстину засуджені є ті, що почувають себе щасливими у пеклі?
Стара жінка. А ви, ви щасливі тут?
Дон Жуан (схопившись за ноги). Ні, і це є загадка, якою я тут у пітьмі морочу собі голову. Чому я тут? Я, що відкидав усякі обов’язки, топтав честь і глузував із справедливости!
Стара жінка. А мені що до того, чого ви тут? Чому тут я? Я, що віддала всі свої примхи й захоплення за жіночі чесноти й пристойність!
Дон Жуан. Терпіння, пані! Ви будете цілком щасливі тут, зовсім як удома. Як сказав поет: «Пекло — місто, яке найбільше скидається на Севілью».
Стара жінка. Щаслива! Тут! Де я — ніщо! Де я — ніхто!
Дон Жуан. Зовсім ні: ви — шляхетна пані, а де панії — там пекло. Не дивуйтеся й не лякайтесь: ви знайдете тут усе, чого тільки може забажати пані, навіть дияволів, які будуть служити вам заради любови до рабського запобігання й будуть похваляти-величати вас, щоб їхня служба здавалась почеснішою. Немає кращих слуг!
Стара жінка. Моїми слугами будуть дияволи!
Дон Жуан. Чи мали ви коли слуг, що не були дияволами?
Стара жінка. Ніколи — всі вони були дияволи, справжні дияволи! Але, я бачу, це тільки так говориться. А мені здалося, що моїми слугами будуть справжні дияволи.
Дон Жуан. Такі справжні, як ви справжня пані. Тут немає нічого справжнього. У цьому й полягає ввесь жах прокляття.
Стара жінка. О, це безумство! Це гірш за вогонь і хробаків.
Дон Жуан. Для вас, може, й знайдуться втіхи. Наприклад, скільки років вам було, коли ви з буття перейшли до вічности?
Стара жінка. Не питайте мене, скільки мені було років,— наче я щось таке, чого вже немає. Мені тепер сімдесят сім.
Дон Жуан. Дозрілий вік, сеньйоро. Але в пеклі старости не зносять. Вона занадто реальна. Тут ми вклоняємось Коханню й Красі. А що душі наші навіки прокляті, ми культивуємо наші серця. Маючи сімдесят сім років, ви б не завели жодного знайомства в пеклі.
Стара жінка. Нічого не вдієш з такими роками!
Дон Жуан. Ви забуваєте, що ви залишили свої роки там, у попередньому реальному житті. І тепер вам не сімдесят сім, не сімнадцять і не двадцять сім.
Стара жінка. Нісенітниця!
Дон Жуан. Поміркуйте, сеньйоро, чи не було це правдою ще й тоді, коли ви ще жили на землі? Коли вам було сімдесят, хіба були ви, незважаючи на свої зморшки й сиве волосся, насправді старішою ніж у тридцять років?
Стара жінка. Ні, молодшою. У тридцять років я нічого не тямила. Але чи є рація в тому, щоб почувати себе молодшою, а вигляд мати старіший?
Дон Жуан. Бачте, сеньйоро, зовнішність ваша була лише ілюзією, оманою. Ваші зморшки брехали так само, як бреше гладенька ніжна шкіра якого-небудь дурного дівчиська в сімнадцять років, що має важкий характер і старечі думки. Ну, а тут у нас немає тіла. І якщо ми, проте, бачимо одне одного в оболонці тіла, так це лише тому, що ми ще за життя звикла уявляти собі одне одного тільки в такому вигляді, і ми все ще думаємо по-старому, не вміємо думати інакше. Але ми можемо здаватись одне одному такого віку, який самі собі виберемо. Вам лише треба побажати, щоб повернувся один з ваших колишніх образів, і він повернеться.
Стара жінка. Не може цього бути!
Дон Жуан. Спробуйте.
Стара жінка. Тоді — сімнадцять!
Дон Жуан. Почекайте! Перш ніж ви вирішите, я хотів би вам зауважити, що це питання моди. Був час, коли ми захоплювалися сімнадцятьма роками, але це тривало недовго. Якраз нині наймодніший вік є сорок чи, скажімо, тридцять сім; але вже є деякі прикмети, що мода знов-таки зміниться. Якщо ви були гарні в двадцять сім років, я б порадив спробувати цей вік і запровадити, таким чином, нову моду.
Стара жінка. Я не вірю жодному вашому слову. Ну, гаразд. Хай буде двадцять сім.
Сильний порив вітру. Стара жінка обертається на молоду й таку гарну, що в сяйві, яке залляло її раніше тьмяно-жовте обличчя, її можна прийняти за Енн Вайтфілд.
Дон Жуан. Донна Анна де Уллоа!
Анна. Як? Ви мене знаєте?
Дон Жуан. А ви забули мене?
Анна. Я не можу розгледіти вашого обличчя. (Він знімає капелюха). Дон Жуане Теноріо! Страхіття! Вбивця мого батька! Навіть тут ви переслідуєте мене.
Дон Жуан. Заперечую. Я не переслідую вас. Дозвольте мені віддалитися. (Йде).
Анна (хапаючи його за руку). Не залишайте мене одну в цьому жахливому місці.
Дон Жуан. З умовою, що ви не розтлумачите цього, як переслідування.
Анна (випускаючи його руку). Ви можете, звичайно, дивуватись: я терплю вашу присутність. Мій любий, любий батько!
Дон Жуан. Хотіли б ви його побачити?
Анна. Мій батько тут?!!
Дон Жуан. Ні, він на небі.
Анна. Я це знала. Мій благородний батько! Він тепер дивиться на нас звідтіля, з неба. Що повинен він відчувати, бачачи свою дочку тут, у цьому місці, в розмові з його вбивцею!
Дон Жуан. До речі, якщо ми його зустрінемо...
Анна. Як можемо ми його зустрінути? Адже він на небі?
Дон Жуан. Час від часу він спускається сюди, щоб глянути на нас. Йому нудно на небі. Дозвольте попередити вас, якщо ви зустрінете його й говоритимете про мене як про його вбивцю, він буде смертельно ображений. Він потверджує, що б’ється на шпагах багато краще, ніж я, і що коли б він не послизнувся, то конче убив би мене. Немає сумніву, що він каже правду, — я ніколи не був гарним фехтувальником. Я ніколи не сперечаюсь з ним з приводу цього, і ми тепер великі друзі.
Анна. Немає нічого ганебного в тому, що воїн пишається своїм умінням орудувати зброєю.
Дон Жуан. Вам би не хотілося, мабуть, зустріти його?
Анна. Як смієте ви таке говорити?
Дон Жуан. О, тут звичайно всі те саме відчувають. Пригадайте, хіба на землі — певна річ, ми в цьому ніколи не зізнаємось, — до смерти кожного знайомого, навіть якого ми дуже любили, не домішується ще й почуття якогось задоволення, що ось, нарешті, ви його збулися?
Анна. Жалюгідна людино! Ніколи, ніколи!
Дон Жуан (спокійно). Я бачу, вам це почуття знайоме. Так, похорон є завжди свято у жалобному вбранні, особливо, коли це похорон родича. У всякому разі, родичаються тут дуже рідко. Ваш батько цілком звик до цього, він не чекатиме від вас жодної відданости.
Анна. Жалюгідна людино! Усе своє життя я носила жалобу по ньому.
Дон Жуан. Так, це було вам до лиця. Але одна справа носити жалобу ціле життя, а інша — цілу вічність. До того ж, ви тут така сама мертва, як і він. Чи може бути що смішніше, коли один померлий носить жалобу по другому померлому? Не обурюйтесь і не лякайтеся, моя люба Анно,— пекло кишить містифікаціями (правду казати — нічого іншого тут і немає); але ті містифікації, що зв’язані зі смертю, віком і зрадами, тут відпадають, бо всі ми тут мертві й вічні. Незабаром ви до цього всього пристосуєтесь й звикнете.