Вибрані твори. Том II
- Автор: Шоу Бернард
- Год: 2009
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-96882-0-0
- Переводчик: Александр Николаевич Мокровольский
- Жанр: Другая драматургия
Электронная книга - «Вибрані твори. Том II». Краткое содержание книги:
Мендоса нікого,
Крім Луїзи.
Луїзо, Мендоса кохає тебе!
(З афектацією). Звичайно, мені не можна поставити за заслугу складати гарні вірші, коли є таке ім’я. Луїза — вишукане ім’я, еге ж?
Таннер, який майже зовсім заснув, щось мимрить у відповідь.
Мендоса. Коли б була ти, Луїзо,
Дружиною Мендоси,
Мендоси Луїзою, Луїзою Мендоси,—
Життя найщасливіше мав би Мендоса,
Безжурний в коханні своїм до Луїзи.
Ось де справжня поезія від серця — від серця сердець.
Як ви гадаєте, чи зворушить це її?
Відповіді немає.
(Покірливо). Заснув, як і всі. Для всіх це погані вірші, а для мене — небесна музика! Який я ідіот, що відкриваю перед ними своє серце! (Він лягає спати; чути муркотіння). Луїзо, я кохаю тебе; я кохаю тебе, Луїзо; Луїзо, Луїзо, Луїзо, я...
Стрейкер хропе; перевертається на другий бік і знов засинає. Тиша огорнула Сьєрру. Темрява все густішає. Вогонь під білим попелом знов погас. Верховини гірські на тлі зоряного неба видаються незвичайно чорними; аж ось зорі гаснуть, щезають, і, здається, саме небо летить в якесь провалля за всесвітом. І замість Сьєрри — ніщо, абсолютно ніщо. Ані неба, ані верховин гірських, ані звуку. Поза часом і простором: повна порожнеча. Потім десь далеко займається бліде світло і разом із ним якийсь тихий тремтливий звук, нїби без кінця бринить одна й та сама нота якоїсь примарної віолончелі. Потім пара примарних скрипок виконують таку мелодію: У блідому світлі потроху проглядає постать людини, безтілесної, але видимої: причому, як це не безглуздо, вона сидить в порожнечі. На мить вона підводить голову, коли хвиля музики пливе повз неї. Потім, тяжко зітхнувши, спускається, вкрай засмучена, на землю. Скрипки безнадійно повторюють свою мелодію і, нарешті, уривають її, заглушені дальшим голосінням таємничих духових інструментів: Усе це дивно. Можна пізнати в цьому Моцартів виспів; з цього натяку, а також завдяки фіалковим відблискам у блідому світлі, починаєш розпізнавати убір людини, який видає іспанського дворянина XV-XVI сторіччя. Звичайно, що це Дон Жуан; але чому він тут? Як? Навіщо? До того ж, коли він злегенька підводить своє лице, прикрите крисами капелюха, щось — чи не дивно? — нагадує вам Таннера. Лице більш скептичне, зневажливе, гарне лице, блідніше й холодніше; немає в ньому Таннерової рвучкої довірливости й ентузіазму, немає осуги сучасної плутократичної банальности; але схожість безсумнівна, майже тотожність. Куди занесло нас із двадцятого сторіччя й Сьєрри?
У порожнечі займається нове світло, але цього разу не фіалкове, а неприємно-димчасто-жовтого кольору. Й одночасно якийсь примарний кларнет у невимовній тузі виконує такий музикальний мотив: Жовтаве світло рухається: це стара жінка, згорблена й беззуба, блукає в порожнечі. Вона вдягнута, оскільки можна догадатися, в грубий рудуватий одяг якогось чернецького ордену. Поволі і якось безнадійно блукає вона сюди й туди, нагадуючи діловиту осу, поки не натрапляє на те, чого шукає: товариства. Зітхнувши з полегшенням, бідолашна стара хапається за людину і звертається до неї сухим, неласкавим голосом, у якому однаково чується й горда рішучість, і страждання.
Стара жінка. Пробачте мені, але я така самотня, і це місце таке жахливе.
Дон Жуан. Новий приходень з землі?
Стара жінка. Так. Здається, я вмерла цього ранку. Я сповідалась, і мене соборували. Я лежала в ліжку, моя родина була біля мене. Я не відривала очей од розп’яття. Потім усе стемніло. А коли знов посвітлішало, я нічого не могла розпізнати й пішла. Протягом багатьох годин я так і йшла в жахливій самотині.
Дон Жуан (зітхає). Ах! Ви ще не втратили відчуття часу? У вічності скоро його втрачають.
Стара жінка. Де ми?
Дон Жуан. У пеклі.
Стара жінка (гордовито). У пеклі? Я у пеклі? Як ви смієте таке казати!
Дон Жуан (спокійно). А чому ні, сеньйоро?
Стара жінка. Ви не знаєте, з ким говорите. Я — шляхетна пані й вірна дочка церкви.
Дон Жуан. Не сумніваюся.
Стара жінка. Але як же я тоді можу бути в пеклі? Може, це чистець? Я не безгрішна. Хто з нас безгрішний? Але щоб у пеклі! О, ви сказали неправду!
Дон Жуан. У пеклі, сеньйоро, у пеклі, запевняю вас, і ще в кращій його частині, а саме там, де найбезлюдніше. Але ви, може, воліли б товариства?
Стара жінка. Але ж я щиро розкаялася, я сповідалася...
Дон Жуан. У багатьох гріхах?
Стара жінка. Так, я сповідалася, визнавши за собою більше гріхів, ніж їх насправді було. Я любила сповідатись.
Дон Жуан. О, це може бути так само недобре, як сповідатися мало. У всякому разі, сеньйоро, через недбальство чи навмисне, але вас, без сумніву, засуджено, як і мене; і вам нічого не лишається, як найвигідніше тут улаштуватись.
Стара жінка (обурено). О! Я бачу, що я могла б бути куди грішніша! І всі мої добрі вчинки пропали марно! Це несправедливо!
Дон Жуан. Ні, вас цілком ясно попередили: за ваші погані вчинки — спокутування, милість без справедливости, а за ваші добрі вчинки — справедливість без милости. У нас тут багато добрих людей.
Стара жінка. Ви були доброю людиною?
Дон Жуан. Я був убивцею.
Стара жінка. Убивцею! О, як насмілилися вони мене послати туди, де вбивці! Я зовсім не була така погана, я була добра жінка. Тут якесь непорозуміння. Де можна це з’ясувати?
Дон Жуан. Я не знаю, чи можна тут виправляти помилки. Мабуть, вони не схочуть визнати свою помилку, якщо навіть допустилися її.
Стара жінка. Але кого можна мені про це запитати?
Дон Жуан. Я б запитав диявола, сеньйоро: він знає тут усі мишачі нори.
Стара жінка. Диявола! Щоб я розмовляла з дияволом!
Дон Жуан. У пеклі, сеньйоро, диявол стоїть на чолі кращого товариства.
Стара жінка. Кажу вам, жалюгідна людино, я знаю, що я не в пеклі.
Дон Жуан. А звідки ви це знаєте?
Стара жінка. Бо не відчуваю жодних мук.
Дон Жуан. О, тоді немає ніякого непорозуміння: вас справді засуджено.
Стара жінка. Що ви хочете цим сказати?
Дон Жуан. Пекло, сеньйоро, призначено для злих. Злі почувають себе тут прекрасно — воно для них і пристосоване. Ви кажете мені, що не відчуваєте жоднич мук, і я роблю висновок, що ви є одна з тих, для кого пекло й існує.
Стара жінка. А ви теж не відчуваєте жодних мук?
Дон Жуан. Я не належу до злих, сеньйоро, і тому мені тут нудно, невимовно, неймовірно нудно!
Стара жінка. Не належите до злих! Ви ж самі сказали, що були вбивцею.
Дон Жуан. Я вбив лише на дуелі. Я встромив мою шпагу в одного старого, який намагався прохромити мене своєю.
Стара жінка. Якщо ви були джентльменом, це не є вбивство.
Дон Жуан. Але старий звав це вбивством, бо він, як сказав, захищав честь своєї дочки. Я був до безтями закоханий в неї і сказав їй це, а вона зчинила крик. Тоді він хотів убити мене, обклавши лайкою. І це він назвав — захищати доччину честь.
Стара жінка. Ви були, як і всі чоловіки. Всі ви — розпусники і вбивці, всі!
Дон Жуан. І проте, люба сеньйоро, ми з вами тут зустрілися.
Стара жінка. Послухайте мене. Мій батько був убитий таким самим, як і ви, негідником, на такій самій дуелі й з такого самого приводу. Я закричала — це був мій обов’язок. Мій батько кинувся на того, хто напав на мене,— цього вимагала його честь. Він загинув — це була нагорода за його почуття чести. І ось я тут, у пеклі, як ви кажете, і це є нагорода за почуття обов’язку. Чи є на небі справедливість?