Вибрані твори. Том II

Дон Жуан. Ви забуваєте, що була вже спроба створити цю пишність тіла без розуму. Вже існували створіння всіма сторонами незмірно вищі за людину, але без розуму вони загинули. Пройшли по землі меґатерії й іхтіозаври, ступали кроками в два десятки миль і затьмарювали світ сонця своїми величезними, як хмари, крилами. Де вони тепер поділись? Їхні останки можна знайти по музеях, і їх так мало, що за уламок кістки або зуба згодні платиту життям тисячі солдатів. Ці істоти жили й хотіли жити; але, не мавши розуму, вони не знали, як досягти цієї мети, і тому вигубляли й нищили самих себе.

Диявол. А хіба людина менше нищить себе, хоч і є в ній цей уславлений розум? Ви не блукали по землі останніми часами. А я блукав. І я придивлявся до дивовижних винаходів людини. І я кажу вам, що нічого не винайшла людина в мистецтві збільшувати життя, але в майстерності сіяти смерть вона перевершила саму природу: хімія й механіка убивають краще, ніж чума, моровиця й голод. Селянин, що я хочу його спокусити, їсть і п’є те саме, що їли й пили селяни десять тисяч років тому, і хата, в якій він живе, за тисячі сторіч змінилася менше, ніж мода жіночого капелюшка протягом якихось двох тижнів. Але коли цей селянин іде вбивати, він бере із собою найчудесніший механізм, і треба йому лише поворухнути пальцем, щоб пустити в рух усю величезну заховану енергію, що набагато перевершує списи, стріли й іншу зброю дідів. У питанні миру людина — нікчемний партач. Бачив я її бавовняні фабрики і т. ін. з машинами, що їх міг би винайти зажерливий пес, коли б йому замість їжі потрібні були гроші. Я знаю її незграбні друкарські станки, розляпуваті локомотиви й набридливі велосипеди: це дитячі забавки, рівняючи до кулемета «Максима» й підводних човнів. У машинах, які використовує людина в індустрії, не відбилось нічого, крім її жадоби й лінощів: серце її у зброї. Та дивна сила життя, якою ви вихваляєтесь, є лише сила смерти: людина виміряє свою могутність своєю спроможністю руйнувати. У чому полягає релігія? У тому, щоб виправдувати ненависть до мене. У чому полягають закони? У тому, щоб виправдувати шибениці для вас. А мораль? У тому, щоб виправдувати тих, що споживають, нічого не виробляючи. А мистецтво? У тому, щоб виправдувати тих, що жадібними очами вбирають видовище бойні. У чому полягає політика? Або в плазуванні перед деспотом, бо ж деспот може убити, або в парламентських півнячих боях. Нещодавно я перебув вечір в одному славнозвісному законодавчому зібранні. І я чув, як дорікав горнець котлові, що чорний, і як міністри відповідали на запитання. Коли я пішов звідтіля, я написав на дверях стару дитячу приказку: «Не задавайте питань, і вам не будуть брехати». Я купив шестипенсовий сімейний журнал,— він був повний малюнків, де молоде парубоцтво вбиває й заколює один одного. Я бачив, як умирала одна людина: це був лондонський каменяр, і у нього було сім душ дітей. Після нього залишилося сімнадцять фунтів стерлінгів у громадській скарбниці. Його дружила витратила всі ці гроші на його похорон і другого дня пішла зі своїми дітьми в робітний дім. Вона не витратила й семи пенсів на освіту своїх дітей, і закон зобов’язав її посилати дітей в неплатну школу, але на смерть вона витратила все, що мала. У цих людей розпалюється фантазія й напружується енергія на саму згадку про смерть; вони люблять її, і що страшніша смерть, то більш насолоди вона їм дає. Пекло — місце, недоступне їхньому розумінню, і своє уявлення про нього вони дістали від двох найбільших безумців, які будь-коли жили,— від одного італійця й одного англійця. Італієць змальовував пекло, як царство бруду, холоду, мерзоти, вогню, отруйних гадюк, як одні суцільні муки й тортури. Цей осел, коли вже йому не було чого брехати про мене, почав верзти казна-що про якусь жінку, що він її раз зустрів на вулиці. А англієць змалював мене, як вигнаного з раю за допомогою гармат і пороху. І ще й досі кожний британець упевнений, що вся ця безглузда історія записана в біблії. Що ще він казав,— я не знаю. Бо все це він написав у такій довгій поемі, яку ані я, ані хто інший до кінця не міг подужати. Найвища форма літератури є трагедія — п’єса, наприкінці якої всіх убивають. У старих хроніках ми читаємо про землетруси й пошесті, і вам говорять, що це є доказ всемогутности й величности Бога й нікчемности людини. Тепер хроніки розповідають про битви. У битві два корпуси людей засипають один одного кулями й вибуховими набоями доти, доки один корпус не пускається навтікача; другий тоді переслідує втікачів і кришить, і трощить їх. І це, — робить свій висновок хроніка, — доводить величність і могутність переможців і нікчемність подоланих. Після таких боїв людність висипає на вулиці, розтинає повітря криками надпориву й підохочує свій уряд кидати сотні мільйонів на бойню, тоді як найвпливовіші міністри не сміють витратити зайвої копійчини на боротьбу з убозтвом і пошестями, що їх вони зустрічають на кожному кроці. Я міг би навести вам тисячі прикладів, але всі вони зводяться до одного: порядкує на землі не сила життя, а сила смерти. І життя спонукувалося до створення людської істоти не потребою у вищій формі буття, ні, а потребою в діяльніших знаряддях руйнування. Чума, голод, землетрус, буря — у своїй руїнницькій роботі діяли занадто спазматично; тигр і крокодил занадто скоро наїдалися й не були досить кровожерні. Постала потреба в чомусь постійнішому, нещаднішому й вигадливішому — в руйнації. І цим чимось і стала людина, яка винайшла мордування, багаття, шибеницю, електричне крісло, винайшла меч і порох, зрештою, правосуддя, обов’язки, патріотизм і всі інші «ізми», завдяки яким навіть ті, які досить розумні, щоб бути людинолюбними, обертаються на найзапекліших руїнників.