Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
Ну, і пішли граф далі слова до слів підбирати. Ось чого я не вмів ніколи. Тому і записки мої читати вишуканій людині нецікаво. Бо в мене якщо людина підвелася і пішла, то так і пишу: «підвелася та пішла з кімнати». А ось у графа вона б «підвелася з рипучого крісла, підвелася легко і швидко, щось було в цих рухах хижого та небезпечного, якась довершена швидкість. Сама хода цього чоловіка була стрімка та неочікувана, він озирнувся навколо і продовжив свій шлях вперед, вийшов із кімнати, у якій залишилося ще якесь відчуття порожнечі». Поетична натура була в Маєвського, і вчив він мене, що писати треба так, щоб кожне слово краплею п’янкого вина лоскотало мозок. Але куди там мені ось так писати? Я людина проста, звик до рапортів, то писав, як було, а граф же насаджував у тексті чорнобривців, тобто прикрашав його всіляко.
— То ото вас попросили з’їздити за мною?
— Так! Павло Іванович навіть наказав дати мені бричку зі своєї контори, а то моя зовсім погана стала, ламається часто.
— Тю, а я думав, ви нову купили.
— Та звідки в мене гроші, Іване Карповичу? Земля — це ж суцільне розорення! Вона не дає грошей, а витискає їх із тебе! Один англійський лорд сказав, що найшвидший спосіб розоритися — рулетка, найприємніший — жінки, а найнадійніший — сільське господарство, і під цим я готовий підписатися! — почав бідкатися граф.
Тут я його не підтримував. Звісно, земля — це тобі не райський сад, де все саме по собі зростає і дарує врожаї небачені. Земля працю твою любить і увагу. Жити землею треба, тоді й дасть вона тобі заробіток. А як сидіти над книжками та мати хитрого прикажчика, то ніколи не буде від землі прибутку.
— Ото я чого і схопився за цю справу, — продовжує граф.
— Чого?
— Павло Іванович Харитоненко велику нагороду пообіцяли для того, хто знайде діамант! Десять тисяч рублів!
— Нічого собі!
— І я про що! Якщо знайдемо, Іване Карповичу, наші гроші будуть!
— А куди б ви їх витратили, Климентію Євграфовичу?
— Та куди б! Банку кредит би віддав, а то ж усю кров з мене вип’ють! — зітхає граф і вмить стає сумним. Заплутався він у тих кредитах, наче муха в павутинні. З кредитами обережно треба. Бо беруться вони легко, а віддаються важко. Мені спочатку брати доводилося, але останнім часом без них обходився. Бо ж дорога справа. Доводиться не тільки собі заробляти, а ще й банку.
— Давайте, графе, пообідаємо, — запропонував я. — Потримайте віжки.
Дістав я сидір, що Уляна Гаврилівна нам зробила в дорогу, і добряче ми підкріпилися копченим м’ясом, яйцями, цибулькою зеленою та хлібом. А по обіді вже були у Сумах, де одразу поїхали до кадетського корпусу.
— Ксенія Дмитрівна там досі живе, у гостьових апартаментах. У неї від нервів зрив, лікарі вимагають, щоб відпочила. А сумське панство сподівається доти діамант розшукати, — розповідав граф, який уже знову став веселий, мабуть, мріяв, як ми нагороду візьмемо.
На воротах до корпусу нас спробувала не пустити охорона, але граф згадав прізвище Харитоненка, і проїхали ми далі, до центрального корпусу. Тільки заходити, а назустріч нам полковник якийсь вибігає, так розумію, що начальник корпусу.
— Не знайшли ще діамант? — питає Маєвський із побоюванням, тривожиться, щоб не вислизнула нагорода.
— Ні! — каже полковник, а очі в нього чомусь радісні.
— Ось, привіз я Івана Карповича Підіпригору, ветерана охоронного відділення, найкращого сищика Роменського повіту! — атестує мене Маєвський.
— Доброго дня, — кажу і руки не подаю, бо це мусить зробити старший за званням, я порядок знаю.
— Доброго. Вибачте, що потурбували, шановний, можете повертатися додому, — каже полковник і руки не подає. Ну так, чого це він з мужиком ручкатися буде.
— Як? — дивується граф, та і я здивований. — Чому додому? Діамант же не знайшли!
— Але скоро знайдуть! — переможно доповідає полковник.
— На слід напали? — дивується граф.
— Ні. Ми виписали найвідомішого сищика світу Шерлока Гольмца! Він був проїздом у Харкові і погодився відвідати Суми з тим, щоби розкрити таємницю зникнення «Зірки Сходу»! Вибачте, панове, я поспішаю на вокзал!
Полковник побіг, а граф за ним мене потягнув.
— Поїхали, Іване Карповичу, поїхали! На вокзал!
— Що мені там робити?
— Та ви що, Іване Карповичу! Це ж сам Шерлок Гольмц! Зірка кримінології! Найкращий сищик світу! Про нього в Британії книжки пишуться! Він такий! Він такий! Він може подивитися на людину і все про неї сказати!
— Що сказати?
— Все! Де народилася, де вчилася, де служила, де живе зараз і які звички має! Золоте око! Сам Шерлок Гольмц! Швидше, Іване Карповичу, швидше!
— Ні, їдьте самі, а я тут подивлюся.
— Іване Карповичу! Та це ж Гольмц! У мене про нього сім книжок є!
— А в мене жодної. То їдьте.
Графа вмовляти довго не потрібно було, побіг. А мені якось гірко стало. Як казав мій знайомий київський пристав Воронько, «не прикро, але зло бере». Диви як, той Гольмц їхній ще й до Сум не приїхав, а Іван Карпович Підіпригора вже зробився нікому не потрібний. Ну, нехай так. Але я ж недарма скільки верст проїхав, то вже поцікавлюся, що тут відбувається і як. Пішов до корпусу, а там назустріч мені Микола Ісидорович Хомутинський, знайомий банкір з Ромен. І він тут!
— Іване Карповичу!
— Миколо Ісидоровичу!
— Приїхали?
— Приїхав.
— На жаль, мушу вас засмутити, бо сюди якийсь відомий англійський сищик їде. Я його не знаю, але синок мій Боря палкий його прихильник, каже, що надзвичайна людина і немає для нього такого злочину, який би він не розкрив!
— Може, і так. Але поки того сищика немає, чи не дозволите мені кімнату подивитися, де все сталося?
— Там зараз поліція, але я проведу вас. Ходімо, — повів мене Хомутинський. — Я чому тут, бо наш банк здійснював страхування всієї поїздки та діаманта. То мусимо розібратися, що до чого.
— Велика страхова виплата?
— Так, дуже. Але гроші будуть виплачені тільки після ретельної перевірки.
— У вас якісь підозри є?
— Іване Карповичу, які тут підозри, тут самі загадки!
Ми піднялися широкими сходами і пішли широкими коридорами з високими стелями. Добряче будував Харитоненко, стіни он ледь не в аршин завтовшки, добре мусять тепло тримати. Підлога вся в паркеті, двері наче в палаці. Недарма за цей корпус дворянство йому дали. І не якесь там таємне, про яке ніхто не чув і не бачив, а справжнє, та ще й спадкове.
— Ось ця кімната, — показує Хомутинський на двері, біля яких стоять двоє поліцейських. — Це зі мною, — киває на мене, і ми заходимо всередину. Велика кімната, двері справді тільки одні й два великих вікна, узяті в ґрати. — Тут раніше зберігалася зброя, тому і двері міцні, і ґрати на вікнах. Заради Ксенії Дмитрівни зброю винесли. Думали, що тут безпечно буде, але помилялися.
Проходжу я уздовж стін. Ніде й натяку немає на якийсь потайний хід. Перевіряю вікна Міцні ґрати. Нагорі одного з вікон невеличка кватирка, але в неї хіба що дитина мала пролізе. Або кіт. Онде жмуточок рудої шерсті залишився. Подивився з вікон. Виходять вони у двір головного корпусу, по якому йде алея підстрижених лип.
— О котрій концерт почався? — питаю в Хомутинського.
— Мусив о сьомій, але запізнилися десь на годину, то о восьмій.
— Після першого відділення вже темнувато було?
— Та ну що ви, весь корпус освітлюється електрикою!
— А надворі?
— А до чого тут двір? — дивується Хомутинський. — Ви ж бачите, які тут ґрати на вікнах.
— Ага, не пролізеш. А де був діамант?
— Лежав у столі. Ось тут, у шухлядці, — Хомутинський показує. Стіл стоїть біля протилежної стіни, і шухлядка відкривається від вікна Тобто ось так, щоб стояти з вулиці на підвіконні й якимось дубцем зачепити, то не вийшло б.
— З кімнати щось ще зникло?
— Ні, тільки діамант. У столі ще лежав конверт із грошима, гонораром пані Ксенії, але він залишився на місці.
— Дивно. Чого б і його не прихопити?