Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4534-6
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга». Краткое содержание книги:
Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій минувшини.
У травні та червні 2013 року мені багато часу довелося працювати у київських бібліотеках, ставлячи останні крапки (уточнення) до тексту першої книги «Україна-Русь». І ось 26 червня у Національній бібліотеці імені В.І. Вернадського консультації біля каталогу надавала пані, яку я на цьому місці бачив уперше. Трапилося так, що ми розговорилися, і я розповів їй про свої пригоди з пошуком книги Б.М. Левченка «Археологічне минуле Медвина». Наталя Євгенівна Тарасенко, як звали співробітницю бібліотеки, взялася мені допомогти і, вдавшись до комп’ютера, ще раз підтвердила, що то не книга, а наукова стаття, опублікована в харківському (столичному) журналі «Краєзнавство», номери 1–5 за 1930 рік. Інформація, яку надали мені у Парламентській бібліотеці України та в Національній бібліотеці, була однаковою. Але цього разу шановна Наталя Євгенівна мене дещо обнадіяла, сказавши, що піде шукати згаданий часопис «Краєзнавство». Невдовзі вона повернулася і відправила мене «на третій поверх до дисертаційної зали». Я їй щиро вдячний за допомогу.
Битва під Синіми Водами
У «дисертаційній залі» у мене прийняли замовлення на харківський журнал «Краєзнавство» № 1–5 за 1930 рік і по недовгому часі вручили його, цілого і в доброму стані. Та як же я був ошелешений, коли на сторінках 57–60 замість очікуваної статті Б.М. Левченка побачив чотири статті М.Г. Устенка з такими назвами:
М.Г. Устенко. З минулого с. Медвина на Білоцерківщині (с. 57–60);
М.Г. Устенко. Ознаки цехового побуту в с. Дибинцях на Білоцерківщині (с. 60–62);
М.Г. Устенко. Вірші про Уласа (с. 62–63);
М.Г. Устенко. Чаплинське городище (с. 63–64).
Звичайно, ці статті М.Г. Устенка не мали ніякого стосунку до праці Б.М. Левченка. І хоча я дуже уважно вивчав сторінки часопису, та змушений констатувати: жодного рядочка Б.М. Левченка журнал «Краєзнавство» у № 1–5 за 1930 рік не друкував. Маємо звичайну чергову фальшивку залишків московських «доважків брехні».
Вражає тільки те, що Національна бібліотека, яка є складовою частиною Української Академії Наук, досі не очищена від звичайних московських довідкових побрехеньок.
Дорогі, сивоголові академіки, Ви є порядні люди, то створіть, будьте ласкаві, зі своїх членів комісію, позбавтесь ось такої та подібної неправди, яка залишилася Україні в спадок від московської шовіністичної влади. Це Ваш обов’язок!
Після цього пояснення повернімося до нашої поїздки. Першою ми відвідали медвинську Саур-могилу. Це добре, що з нами був директор Богуславського музею шановний Петро Борисович Гогуля, який знав давню місцину. Саур-могила з асфальтової дороги була майже непомітна серед кукурудзяного поля. На якомусь, незрозумілого походження, невисокому насипу маячіла тріангуляційна вежа метрів зо сто від дороги. Якби не та споруда, то, на мою думку, медвинську Саур-могилу давно б уже зрівняли з землею.
Хоча за свідченням мешканця Медвина Миколи Василенка, який втік із села після повстання медвинців у серпні 1920 року, за його життя Саур-могила була ще святинею і її не чіпали. Послухаємо:
«На захід від Медвина багато могил як свідків колишніх страшних боїв. З однієї з таких могил в ясний чистий день можна було бачити золотоверху Київську лавру, яка від Медвина в простім напрямку коло 100 верст. Ту могилу медвинці величали Саур-могилою» [117, с. 39].
Зараз «на захід від Медвина» засіяне поле. Ніяких могил немає. Навіть Саур-могилу скоро безбатченки зрівняють з землею.
Що цікаво: абсолютно всі держслужбовці Російської імперії, які писали чи згадували про Саур-могилу, зараховували її до бойових могил, насипаних після битви. До них належать: Київський губернатор Іван Фундуклей, професор В.Б. Антонович, історик П.Г. Клепатський, священик Лаврентій Похилевич, а головне — мешканці самого Медвина.
А більшовицькі посіпаки, знаючи, що ті давні могили належали воїнам Золотої Орди, зрівняли їх з землею. І тут дивуватись нічому — вони й могил своїх предків не шанували.
Ми пам’ятаємо слова священика Лаврентія Похилевича, які стосуються одночасно Медвина і тієї битви, що відбулася, після чого: «сто лет… Медвин оставался самгородом, то есть городом без жителей» [36, с. 446].
Тобто Похилевич вів мову про вціліле місто Медвин, яке повністю полишили люди. Залишився «самгород». Звичайно, російська потрійна цензура не дозволила Л. Похилевичу сказати про те, коли це сталося. Невідомо, чи знав особисто він ту дату. Хоча є деякі підстави стверджувати, що знав.