Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4534-6
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга». Краткое содержание книги:
Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій минувшини.
«Безумовно, сучасники віддавали належне чеснотам волинського князя (Великого Галицько-Волинського князя Дмитра. — В.Б.). Цікаво, що побувавши у Луцьку невдовзі після його смерті, митрополит Кіпріян склав молитву «над гробом княжим Димитриевым» [44, с. 180].
Автор навів текст не випадково. Прощу звернути увагу, як він тенденційно, можливо, без умислу, подається. Митрополит Кіпріян після смерті Великого князя своєї держави був зобов’язаний відспівати його. Тому він прибув за примусовим викликом. З цього також чітко видно, що Київ і Луцьк у ті роки належали до однієї держави; у Києві перебував митрополит, а в Луцьку — Великий князь. Стає також зрозуміло, чому історики так спрощено назвали князя — «волинським». На похоронах якогось удільного «волинського князя» митрополит справді не зобов’язаний був бути присутнім.
«А те, що пам’ять про нього з бігом часу поблякла, до певної міри можна пояснити якимись негараздами, що спіткали Волинь у середині 1380-х років. Натяк на них міститься у тій-таки Луцькій Псалтері з колекції Медічі, у запису попа Івана йдеться про якісь біди й «напрасные смерти», свідком яких він став» [44, с. 180–181].
Дуже тенденційно пишуть сучасні українські історики нашу історію. Немає жодного слова про загибель сина Дмитра — Данила саме «в середині вісімдесятих років» (1376-й), немає жодного слова про жорстоке протистояння України та Польщі впродовж 1349–1380 років, коли Волинь і Луцьк переходили із рук в руки не один раз. Кожен матеріал подається окремо або замовчується, ніби між подіями не існувало ніякого зв’язку.
Цілком зрозуміло, кого 1383 року митрополит Кіпріян відспівав у Луцьку. То був Великий Руський (Український) православний князь Дмитро Галицький. Князя-католика Любарта Гедиміновича Київський митрополит Кіпріян ніколи би не відспівував.
5. І насамкінець — свідчення професора М.О. Максимовича. Він у праці «Письма о князях Острожских…», виданій 1866 року в Києві, писав: «В своем городе Остроге Василий (Красний. — В.Б.), поставил большую каменную ограду, которой остатки и ныне ещё видны… Ему приписывают и сооружение в Остроге великолепной церкви Богоявленской. Впрочем, уцелевшие на ея стенах числа указывают на других строителей. Если начало ея — в 1321 году, то ея первое построение (разумеется, деревянным зданием) могло принадлежать еще князю Дмитрию Юрьевичу…» [23, с. 14–15].
Як бачимо, церкву в Острозі зводив у 1321 році князь Дмитро Юрійович і правили Великим Галицько-Волинським князівством у ті роки князі Андрій Юрійович та Лев Юрійович. А як встановив сучасний український професор Леонід Войтович у праці «Князі Острозькі: спроба відтворення генеалогії династії», 2008 року написання: «…до часів Любарта… Гедиміновича (а то 1340 рік. — В.Б.) князі з інших гілок не могли мати на Волині будь-яких уділів… жодних його надань турівським княжатам не зафіксовано» [217, с. 46].
Пояснення професора М.О. Максимовича, що тим князем міг бути турівський князь Дмитро, повністю відпадає.
Отак ми ще раз прийшли до українського (руського) князя Дмитра Юрійовича Галицького (Острозького), якого українські історики чомусь спочатку подають як «Дмитра Дедька — управителя та старости Галичини», а пізніше, коли український князь прорвався на сторінку історії, його перевели до роду Гедиміновичів — вихрещенця Любарта, хоча українські та європейські джерела, окрім сфальшованих, цього не стверджують. Так польські хроністи і московські історичні мужі добилися поставленого завдання — розірвали правлячий український князівський рід на дві частини: князів Галицьких і князів Острозьких, а далі — позбавили українців, навіть за всіма нормами тих часів, законної державності та виставили нас недолугими безбатченками.
На мою думку, поляки зрозуміли свою помилку (якщо зрозуміли) тільки після знищення польського президента Лєха Качинського у Смоленській аварії 2010 року. Бо перед тим свідомо знімали, по суті, пасквіль на українську революцію Богдана Хмельницького — «Вогнем і мечем». А головне — їм той кінофільм дуже сподобався.
Про московитів слід поговорити більше. Ці люди ніколи своїх помилок не визнавали, не визнають і не визнаватимуть. Варто українцям і людям усього світу врешті-решт зрозуміти, що Московська держава завжди була звичайним уламком Золотої Орди. І такою залишається за ментальністю, вчинками, поведінкою тощо й досі.
Головним завданням московської влади завжди було прожити «на халяву» та прихопити якомога більше земель. З тих завойованих земель вони насамперед вивозили деревину і хутро, газ і нафту, золото і коштовне каміння. А людям нав’язували свою мову, свою мораль, свої звичаї, врешті-решт — споювали. Все те чинилося примусово, невблаганно. Кращі уми підкорених народів переселялися до центральних міст Московії, де служили імперії. Я не буду далі поширювати цю тему. Вона безкінечна.