Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4534-6
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга». Краткое содержание книги:
Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій минувшини.
Про те говорить й Велика Радянська Енциклопедія: «…буджакские татары, ногайцы, тюркскоязычный народ, населявший в 16–18 вв. степи Юго-Восточной Бессарабии (Буджак) после уступки им этих стезей в 1569 тур(ецким) султаном Сулейманом II» [25, т. 4, с. 92].
Так що «московським підспівувачам» треба дещо міняти платівку та переставати «бути адвокатами московського імперіалізму, щоб не виглядати хуторянськими невігласами і щоб із них не сміявся увесь світ» [142, с. 161].
Не буду наводити доказів пізніших років.
Ще раз нагадуємо: 1362 року Литовський князь Ольгерд прийшов до Києва з невеликим загоном своїх військ на запрошення Великого Руського (українського) князя Дмитра про допомогу. Сам князь Дмитро у ті часи вів тяжку виснажливу війну з Польщею, Угорщиною та Тевтонським орденом. Свідченням того, що Литовський князь зі своїм військом 1362 року в Києві зустрів друзів-побратимів, є той факт, що в нашій давній столиці він зібрав основну масу війська і воно вщент розгромило трьох татарських проводирів — нащадків великого Чингісхана — «отичей и дедичей Подольской земли ханов Кутлубугу, Хаджибея и Димитрия». А то були:
— Хан Кутлубуга — володар улусу Беркечара (в російській історії Беркечар подається як Бехан);
— Хан Хаджібей [Хаджі-Черкес(бек)] — володар Астраханського ханства — похідний керманич війська Золотої Орди;
— Хан Дмитрій — так званий Московський князь. Він же хан Сарихозя.
Хан Хаджі-Черкес, певно, був головнокомандувачем золотоординського війська. На його честь назване поле битви — Черкес-долина. Ім’я хана ще не раз згадується арабськими істориками після 1362 року.
Хан Кутлубуга — загинув, ймовірно, під час битви. Саме на честь цього хана насипана знаменита медвинська Саур-могила. Ось чому московська влада так не любила цю пам’ятку і намагалася її знищити. Свідченням того, що хан Кутлубуга загинув у тій битві, є повне зникнення згадок про нього після 1362 року, навіть у московській історичній науці.
Хан Дмитрій — в російській історії згадується як Великий Московський князь Дмитрій, так званий Донський.
За віком, певно, участі в битві не брав. Був знищений ханом Тохтамишем у 1391 році після того, як зрадив останнього у битві з Тимуром на р. Кундурчі. У праці російського автора Івана Петровича Сахарова «Сказания русского народа, собранные И. Сахаровым. Т. II» (видана 1849 року в Санкт-Петербурзі) цей князь названий іменем Сарихозя, а його сусід — хан Бекбулат. Це імена головних ханів-зрадників Тохтамиша…
Отак ми підійшли до терміна Лаврентія Похилевича «самгород, то есть город без жителей…» Не чекаючи поразки війська трьох ханів, медвинці покинули свої домівки поспіхом, тому й залишився «город без жителей» з уцілілими будинками, особливо — кам’яними. А позаяк місто до 1362 року заселяли переважно прикордонні татари, то зрозуміло, чому «…сто лет по опустошении Медвин оставался самгородом,.. пока колдунья Касянка не «оборала» самгорода петухами и не прогнала из него все злое…» [36, с. 446].
Послухаємо Л. Похилевича далі:
«Но это мифологическая история Медвина (а іншої про ті роки немає, — В.Б.). Данные… заключаются в том, что Медвин в начале XVI века считался пригородом Богуславля и от последнего город зависел в хозяйственных своих делах. Есть благодарственный адрес Богуславского Приказа, в 1520 году, данный Медвинскому купцу Ярошину за похвальное управление делами пригорода» [36, с. 446].
Як бачимо, мова у Л. Похилевича про «самгород Медвин», який існував у такому стані «сто лет», йде не про 1240 рік, а саме про 1362-й. Суцільний «збіг»!
Отож, після битви татар поховали в Саур-могилі та навколишніх курганах зі сторони Медвина, а християн, переважно русичів-українців, — на старому кладовищі села Бране Поле, яке в далекі часи називалося, за свідченням Віктора Івановича Куцевола, — Черкес-Долина. Приєднавши ті землі після другого поділу Речі Посполитої до Російської імперії, саме Катерина II звеліла знищити пам’ять про Синьоводську битву, перейменувавши село Черкес-Долину на Бараняче Поле, а церковні документи давнього міста Медвина та усіх навколишніх церков, які могли пролити якесь світло на давні події, спалили у 1859 році. Звернімо увагу: майже через 100 років після приєднання земель до Російської імперії.