Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4534-6
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга». Краткое содержание книги:
Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій минувшини.
Звичайно, князь Ольгерд керувався й меркантильними інтересами. Певно, умовою його участі в битві була передача визволених земель (Поділля) у володіння князеві на період життя.
Чому ж Медвин після битви 1362 року став «самгородом»?
Ось як Лаврентій Похилевич описав стан Медвина після битви: «Предание говорит, что в скорости первоначальный город, имевший каменные постройки, остатки коих приметны на возвышенностях к югу и северу от Медвина простирающихся, потерпел страшное разорение от Татар… что сто лет по опустошении Медвин оставался самгородом, то есть городом без жителей…» [36, с. 446].
Тобто, стояли десятки вцілілих будинків без мешканців. Навіщо автор звертає увагу на ці факти? Бо подібне свідчить про раптове покидання міста мешканцями.
Саме таке й трапилося з Медвином після поразки татар у Синьоводській битві. Медвин був сотенним прикордонним містом Золотої Орди.
І коли «отичи и дедичи Подольской земли ханы Котлубуга. Хаджибей и Димитрий» привели свої тумени до Медвина на допомогу прикордонній тьмі, то, зрозуміло, що татари й русичі — мешканці Медвина — й гадки не мали про поразку та втечу. Ті війська очолювали особисто хани Кутлубуга і Хаджі-Черкес.
Ще раз звертаємо увагу — «отичи и дедичи Подольской земли». Тобто, володарі та власники з дідів-прадідів. А такими у Золотій Орді 1362 року були тільки Чингісиди. Отож літописні хани Кутлубуга, Хаджибей і Дмитрій були нащадками роду Чингісхана. Навіщо автор звертає на це увагу? Справа в тому, що після кількох моїх виступів і публікацій на цю тему деякі «запопадливі українські історики» кинулися пояснювати, що ті «царьки» були із сусідніх Причорноморських степів і ніякого стосунку до московського князя Дмитрія та його родичів-Чингісидів не мали. Вони почали доказувати присутність тих «царьків» існуванням на Причорномор’ї (на той час — українські землі. — Ред.) так званих Буджакської, Єдисанської, Джамбулакської та інших татарських орд. Мовляв, то були хани, навіть вихрещені у православну віру, із тих орд. Вони свідомо чи несвідомо, відпрацьовуючи свої московські «тридцять срібняків», говорять неправду, бо Єдисанська орда була створена Російською імперією у 1739 році, а Джамбулакська — у 1744-му. Буджакська орда сформована із переселених ногайських племен після 1484 року Османською імперією, коли та загарбала західну частину українського Причорномор’я і почала переселяти на захоплені землі із Прикаспію та Заволжя ногайських татар — ворогів кримських ханів. У 1362 році тих орд та їхніх «царьків» на наших південних землях ще не було.
Нагадаю цим «запопадливим московським прислужникам», що в історичній науці є свідчення про стан українського Причорноморського степу, які залишили незаангажовані люди тих часів. Ось вони, свідчення тих давніх людей.
1. 1334 рік. Арабський посол до Золотої Орди Абуабдаллах Мухаммед Ібнбатута влітку того року супроводжував третю дружину хана Узбека — Баялунь до її батька, Візантійського імператора. Описаний рух від Волги до Константинополя приазовським та причорноморським степом валкою возів у супроводі великого табуну коней, верблюдів тощо.
Послухаємо арабського посла:
«Угощение, которое подносилось хатуни на каждом привале в этом крае, состояло из конины, баранины, воловины, дуки, кумыса, коровьего и овечьего молока. Путешествуют в этой земле утром и вечером. Каждый эмир в этом крае (землі, які переходили подорожні, тяглися від річки Волги до Дунаю. — В.Б.) сопровождал хатунь с войском своим до крайнего предела своего участка, из уважения к ней, а не из опасения за нее, потому, что этот край безопасен. Потом мы прибыли к городу, известному под именем Бабасалтук… Этот город (на Дніпрі. — В.Б.) самый крайний из тюркских городов; между ним и между первыми владениями Византийцев 18 дней (пути) степью, без всякой оседлости, в том числе 8 дней без воды в ней… По этой степи мы ехали 18 дней, утром и вечером, и, хвала Аллаху, не видели ничего… После этого мы прибыли в крепость Махтули; это первые владения Византийцев… Между Махтули и Константинополем 22 дня пути; из них 16 дней до пролива, и 6 дней до Константинополя» [3, с. 303–304].
Як бачимо, у 1334–1335 роках від Дніпра до Дунаю (Візантійська фортеця Махтулі стояла на Дунаї. — В.Б.) не було жодного татарського володіння. Із 1300 року, року знищення ханом Тохтою Мамая, упродовж 3–5 років Тохта відселив у межиріччя Волги і Дону, до свого улусу, майже все населення хана Мамая. Після чого Візантія знову відновила свій кордон по Дунаю, а за Дністром відновилися Молдовське князівство та Волощина. Отож, у 1334 році ніяка Буджакська орда там існувати не могла.