Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4534-6
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга». Краткое содержание книги:
Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій минувшини.
Скажу тільки те, що сучасний московський правитель Путін забажав української крові не випадково. За московською логікою — жоден ними підкорений народ не має права на самостійне існування і волю. Він і далі має прислужувати Москві. Погляньте, скільки вони уже проливали крові тільки в останні роки: Придністров’я, Осетія, Абхазія, Крим, Донбас тощо.
Ще раз нагадую: Москва — це звичайний уламок Золотої Орди, з її поведінкою, ментальністю, звичаями.
Вона ніколи не стане європейською країною. Це незаперечні аксіоми. Пам’ятаймо!
Вибачайте автора за відхід від теми.
Отак, сфальшувавши кінець князівського роду Галицьких, розірвавши та подаючи його як невідомий приблудний рід князів Острозьких, польські хроністи та московські дяки-історики чинили й далі: де тільки могли — принижували та перебріхували розповідь про членів князівського роду Острозьких. Послухаємо, як сучасні українські історики описують передачу земельних володінь від роду литовського князя Любарта Гедиміновича «зовсім невідомому князівському родові» Острозьких.
«Волинський князь Любарт Гедимінович залишив по собі трьох синів — Федора (знаного також як Федот), Лазаря й Семена. Невдовзі згадки про двох останніх зникають з джерел, і Федір Любартович виступає як одноосібний спадкоємець Любарта… Як би там не було, невдовзі король Владислав-Ягайло (це після 1395 року, після Кревської унії. — В.Б.) починає систематично обмежувати права Любартового нащадка. Передовсім він виводить з-під його влади найвизначнішого з-поміж васалів — князя Федора Острозького. Потім він відбирає у Федора Любартовича осереддя його володінь — Луцьк, передаючи його в управу тому-таки Федору Острозькому…» [44, с. 188].
Цікава річ, у князя Федора забирають володіння і передають князеві Федору (???). Згадаємо — у старовину прізвищ не існувало, а по-батькові не писалося…
«Першою документально засвідченою особою з роду Острозьких є Данило з Острога, згадуваний в угоді 1366 р. князя… (Дмитра. — В.Б.) з польським королем Казимиром III щодо розмежування володінь…» [153, с. 6].
Нагадую всім нам, що цей офіційний папір чомусь ніхто з українських істориків не бажає опублікувати. Мені здається, що переважна більшість наших істориків ніколи згаданого документа своїми очима не бачила, а цитують так, як написали московські та польські попередники, не задумуючись, як називати князя — «існує історична думка, що то був Любарт». Тож виникла виняткова потреба в публікації несфальшованого оригіналу угоди 1366 року. Зазначимо, що за угодою 1366 року, Казимир III завоював і приєднав до своїх володінь майже всю Волинь. Продовжимо попередню цитату: «Це підтверджується документами, які одержав його син Федір Данилович. Як видно із королівського привілею, виданого Ягайлом для Ф. Острозького у 1386 р., йдеться про передання Федорові Острога з волостю за заслуга перед Короною. Документ чітко називає Федора Острозького і його нащадків князями» [153, с. 6].
Ще раз нагадуємо — у XIV столітті ніхто титул князя присвоїти не мав права, князями ставали від народження. Отже, знаменитий Данило — батько Федора Острозького — теж був князем у 1366 році, коли «розмежовувалися володіння» між русичами (українцями) та поляками. А отже, і його батько Дмитро був князем.
Якщо документ про відхід Волині до польського короля Казимира III підписував вихрещений у православну віру литовський князь Любарт, то скажіть, будь ласка, як у договорі з’явився якийсь сторонній руський князь Данило зі своїми володіннями та за якими законами історики приписують йому в 1340 році участь у протистоянні польському королю Казимиру III у Львові? Сучасна історична наука не дає відповідей на ці фундаментальні запитання. Шкода, що й сучасних українських істориків десятки подібних запитань не цікавлять.
Зазначимо, якщо руський князь Дмитро, підписавши договір 1366 року з польським королем Казимиром III «щодо розмежувань володінь», є батьком князя Данила, то все стає зрозуміло без пояснень.