Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Серия: Україна–Русь #3
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 978-966-10-4534-6
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга». Краткое содержание книги:
Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, несфальшованим описом подій минувшини.
І насамкінець хочеться наголосити: події 1366 року і події 1386 року не пов’язані між собою. У 1386 році, після Кревської унії, коли Литовський князь Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою, вихрестився у католицьку віру сам і (це принципово!!!) вихрестив у цю ж віру всіх своїх братів та сестер і ближніх родичів, усі магнати та населення зобов’язані були принести йому, а потім польській королеві Ядвізі присягу на вірність. Як правило, котра людина з чим присягала, з тим і залишалася. Документ 1386 року «Akta unji Polsks z Litwa 1385–1791» по-іншому сприймати не слід. І ще: завжди пам’ятаймо, що польські, як і московські історики подавали свою історію стосовно України та українців — упереджено.
Ця упередженість надзвичайно помітна у поданні польськими істориками не тільки часів князя Федора Даниловича, а й, особливо, його сина Василя Красного та онука Івана Васильовича.
Якщо Великого Руського (Українського) князя Василя Красного, а такий титул у Литовсько-Руській державі існував, бо 1432 року був наданий нашими князями литовцю Свидригайлу, можна вирахувати хоча би орієнтовно, то Великого Руського князя Івана Васильовича польська та московська історії замовчали цілковито. Робилося те свідомо. Тому український полководець князь Костянтин Іванович немовби з’явився випадково, і подається старим дідуганом. Недаремно його могила горіла в Києво-Печерській лаврі 1718 року, а 1941-го її свідомо знищили.
Ми б нічого не знали й про українських князів Федора Федоровича Острозького (Галицького) та його молодшого брата Василя Федоровича, якби в їхні часи не відбулася подія світового рівня — Констанцький Собор (1414–1418 років), де обидва українські князі мали честь бути, та знаменитий гуситський рух, у якому з руськими (українськими) полками брав участь князь Федір (Федорович).
Між іншим, відомості про руських (українських) князів нам донесли не московські та польські історики, а насамперед свідки та учасники тих далеких подій, такі як: Ульріх фон Рихенталь, Гілльбер де Ланноа тощо.
Професор Леонід Войтович у праці «Заключительный этап борьбы за «Королевство Руси», опублікованій у «Вестнике Удмуртского университета» 2012 року, випуск 3, дослідив, що носієм королівського титулу в 1414–1418 роках у Великому Литовсько-Руському князівстві міг бути тільки «князь Федор Данилович Острожский», і ніхто інший. Автор вдячний шановному професору за детальне, ґрунтовне дослідження, але вважає, що треба по цьому шляху рухатися далі. Так, «загадочным князем был наследник престола Галицко-Волынского княжества… — князь Федор Данилович Острожский», але на Констанцькому Соборі були присутні його сини — Федір (Дашко) і Василь — бо саме про двох князів цього роду йдеться у спогадах давніх авторів. Глава роду і співправитель держави Федір Острозький не брав особисто участі у Констанцькому Соборі, як і Великий Литовський князь Вітовт.
Послухаємо професора Л.В. Войтовича:
«Описано в хронике и прибытие в Констанц, 19 февраля 1418 г. большой делегации во главе с Киевским митрополитом Григорием Цамблаком (1415–1420), уполномоченным для участия в католическом соборе великим князем… Витовтом Кейстутовичем и константинопольским патриархом. В состав этой делегации, насчитывавшей 30 человек, входили «герцог Федор Смоленский…», а также упомянутый неназванный по имени князь… Руси» [218, с. 11].
Звичайно, перебріхуючи історію, польські та московські історики подали князя Федора (Федоровича) Острозького — Дашком, а Василя Острозького — Гедігольдом (іноземцем). Та що цікаво: коли Федір з військом був направлений на допомогу гуситам (1421–1427 роки), на його місце 1423 року був призначений (у Смоленськ) князь Василь, а на місце Василя Красного — старший син Федора.
Згідно із «Історією села Бране Поле Богуславського району», — «Назва села та сусідніх з ним урочищ Турчин ліс і Черкес-долина пов’язана з боями, які відбувалися на прилеглій до села території» [38, с. 1].
30 червня 2013 року ми з Генеральним Писарем Українського козацтва, генералом-отаманом козацтва Віталієм Опанащуком ще раз завітали до сіл Бране Поле і Медвина. У селі Медвин до нас приєднався директор Богуславського краєзнавчого музею Петро Борисович Гогуля — спокійна, виважена людина, добре знаюча Медвин, Бране Поле і всі навколишні місця: Чаплинське городище, Саур-могилу, Черкес-долину, до яких ми навідалися.
Та перед тим як доповісти про наші знахідки і враження, я змушений описати подальші пригоди київських пошуків.