Вирвані сторінки з автобіографії
- Автор: Матиос Мария Васильевна
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-176-6
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Вирвані сторінки з автобіографії». Краткое содержание книги:
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Якщо баба Дригібчиха не відає, то я не знаю й поготів. Багато знає її вік і життєвий досвід. Однак, хто хоче вслухатися в її нехитру, але правдиву, як сама землиця, бесіду, в якій мені чомусь не захотілося навіть коми своєї поставити? Як записала на диктофон - так і написала.
- Я коби коло хати ще трохи тинькала... А молодим казала би землю брати... Але їм треба помочі. А не так - беріть, а далі - мастіть собі голову, а хоч «ґвалт» кричіть. Неньо мене як дружив, то дав землі орної, дав кавалок за сіно, дав посаженого, щоби мала що зібрати, а на другий рік уже із своїм Василем могли си обертати і йти вперед. То на тих полях у нас була і пшеничка, і жито, і ячмінь, горох, кукурудзки, фасульки, гарбузики. Мали ми пару коней, четверо-п'ятеро овечок, І самі двоє робили. Тяжко робили, але ж молоді, моцні, то нам весело було. Я мала порядок на все, знала: весна - повипераю все святошне, рублем потачаю, наскладаю, бо зараз сапання си утворює, то май буде роботи, а там друге сапання, а там вже барабульки, кукурудзи підгорнути. Буряк висапаю. Чекаю жнив. Що собі - то собі лишимо, а решту до держави. Лиш для себе ніхто не робив. А держава мала де що купити. Ненько аж до Кіцманя лишки хліба возив на заготовку, але там як було тано (дешево. - М. М.), то вертає назад і чекає, поки держава не купить дорожче... Це, дочко, за Румунії було.
А в сорок третім році чоловіка до румунської армії забрали. Я з двома діточками лишилася. То мій Василь через 15 років вернувся. Ще с'ми одинадцять літ були разом, та й забрала нагла смерть Василя. Так що я си не нажила, лиш си накарала. Але дякувати Богу і за це.
А вже як колгосп прийшов, то усе позабирали, усе почистили, порозтягували. А куда? Казали, до колгоспу. Та якби то так... А хто? Та ті, що робити не хотіли, ті, що сиділи на присьбах, коли я лиш від сапання йшла.
А як здача була? Людей вивозили. Я сама си бояла. Казав мій ненько покійний: «Як стук до дверей, то ти у заднє вікно тікай». Бо знаєш, що не виконаєш. А виконаєш - то ще йдуть брати і йдуть, і йдуть. Я у піч сховала десять кіль жита - і то забрали.
Поки чоловіка з Румунії не було, то я в колгоспі і дояркою, і на строїтельстві робила. А що мала? Дві кілі[10] пшенички дали. Розумієте? Дві кілі! Це якраз, щоби до Різдва стало. І жита щось за 15 кіль. А чоловік як вернувся, то ми хустку продали - вугля справили, поросятко купили. Чоловік у мене був дбайний. І діти мої шпаровиті. Син та й донька. Не прокурять, не проп'ють. Ну, хіба десь так трохи... Але слухайте, ми зараз також можемо випити по порції обидві. То таке.
Син у мене - Василь, також - у Чернівцях заводі робить. Але землі хотів би. Ой, так би робив коло землі! Каже: «Мамо, я плуг зроблю». А до чого, як нема де розвернутися?
А тепер... Що тепер? Питаєте, ци добре у колгоспі робля? Не знаю, як у другому, а у нашому селі недобре. Слухайте, як то так? Зерно пропадає на землі. А-ну дивіться, я туто перед вами фасульки на столі перебираю, кожну, аби не впала, бо це моє. А в колгоспі, у полі? Пошкрябали, пошкрябали - та й пішли... Отак ґаздують! Що робля багато - то так. Але що з того?
(Запис зроблено 1991 року,
в селі Веренчанка Заставнівського району
від Марії Тодорівни Дригібко).
«НЕЛЮБА ТИ МЕНІ?..»
«Коли б народ знав, скільки злочинів крізь всю історію вчинено од його імені, він, напевно, підняв би клопотання про заміну свого прізвища».