Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

Про делегацію від запорожців до Головного отамана згадує також у своїй статті «До історії вбивства полковника П. Болбочана» невідомий нам автор під псевдонімом «Очевидець». Він, зокрема, стверджує, що 8 червня 1919 р. до С. Петлюри з’явилась делегація від Запорізької групи з проханням затвердити призначення П. Болбочана командувачем. За словами автора, Головний отаман дав «надію, що призначення ствердить» 282. Можна припустити, що С. Петлюра або вже мав готове рішення стосовно обох фігурантів справи — П. Болбочана та М. Гавришка — але, не бажаючи заворушень у Запорізькій групі, не розголошував планів вищого військового командування щодо їхньої подальшої долі, або й справді 8 червня ще розмірковував над можливим призначенням П. Болбочана командувачем цього формування. У такому разі постає питання: що могло вплинути на позицію С. Петлюри? Колишній член Директорії О. Андрієвський у зв’язку зі справою П. Болбочана писав: «…Він (Головний отаман. — Авт.) нічого не міг зробити супроти тієї кліки, що його оточувала… Коли я винив за смерть Болбочана слабість волі Петлюри перед найбільшим його приятелем К. А. Мацієвичем, то останній мені сказав — що ж він бідний міг зробити з такими кровожадними с.р.» 283

Підкоряючись своїй долі та рішенню державного інспектора М. Гавришка, полковник разом з ним 8 червня 1919 р. виїхав у розташування запорожців, щоб переглянути їхню боєготовність та дізнатися про ставлення козаків і старшин до призначення нового командувача групи. Більшість сучасників підтверджують надзвичайно приязне ставлення до П. Болбочана запорожців і радість, з якою вони зустріли звістку про його повернення у військо. У С. Цапа знаходимо такі свідчення: «Знаючи про прибуття полковника Болбочана регулярні, хоч і до краю виснажені запорізькі частини кинулись на ворога як леопарди, нищучи на своєму шляху всі ворожі перешкоди і то значні», а також: «Підбадьорені відвідинами на фронті полк. Болбочаном, запорозькі частини… з нетерпінням очікують перебрання ним командування Запорізькою групою» (Док. № 64). У зв’язку з цим викликає заперечення твердження Є. Коновальця, нібито «отаман Болбочан не стрів ніякої підтримки від тих частин запорізького корпусу, на котрі він сам найбільше покладався» 284. Такі висловлювання командира Січових Стрільців, звичайно, не відповідали дійсності. Вони свідчили, що Є. Коновалець, як і значна частина вищого українського офіцерства, опинився в полоні антиболбочанівської пропаганди, яку активно проводили соціалістичні партії та їхні відпоручники в офіційних установах УНР.