Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
З ним трапилася така історія. Виїхавши на шлях, що йшов на Галич, ПОЛК став на спочинок, виславши забезпечення в напрямі Галича. Всі поснули. В цей час большевицька колона, що відступала під натиском Запорожців, наткнулася на сплячих і всіх переколола, а 2-й полк почастувала кулеметним і рушничним вогнем, змусивши його тікати.
Під'їхав я до командира 2-го полку [Костя Смовського] і домовився, що атакуємо разом ворожу піхоту. Гаслом до атаки мала бути густа стрілянина, Я мав ІЗ куренем відрізати наступ, а 2-й полк — ударити з тилу.
На краю Більшівців затримав курінь, а сам із почтом виїхав наперед. Майже під самим носом ішла ворожа піхота силою до 500 багнетів. Яке ж тут правдиве козаче серце витримає, щоб не зачепити? Наказав 1-й сотні спішитись і городами вивів її на край села. Заторохкотіли "Люїси", а козаки зблизька почали гатити з рушниць, бо віддаль до ворога була 50 — 100 метрів. Ворог не сподівався нападу і почав у безладі тікати. Надбігла і спішена 2-га сотня, яка теж відкрила вогонь. Наказав сурмити: "Коноводи, коні!" По пару хвилинах прискакали коноводи почту. Не чекаючи на коней своїх сотень (бо я був певний, що мої козачата від мене не відстануть), кинувся в атаку. За мною пішло 12 вершників, бо решта ще не мали коней, коноводи не почули сигналу.
Ворог розпочав страшну стрілянину, але надаремно, бо ми вже доскочили і врубались у саму гущу… Серед ворога постала неймовірна паніка. Стрілянина зменшилася, бо ми були майже всередині натовпу, якому не шкодували ударів шаблями, роздаючи їх направо й наліво. В той час, як я перехилився вправо, аби дістати якогось "чубарика", був поранений у ліву ногу і злетів з коня… [Опинився] майже серед ворожої піхоти, яка обминала мене, хоч стояв я тільки з голою шаблею. Підскочив старшина 1-ї сотні поручник [Микола] Радзієвський і запропонував свого коня. Наказав зловити мою Юзьку, що вже сама верталась. Під'їхали підхорунжий [Микита] Кирієвський і козак [Микита] Борсук, які злізли з коней і взяли мене під руки, аби вивести з бою. Ворожа піхота відбігла на певну віддаль і відкрила по нас вогонь, але була настільки деморалізована нападом кінноти, що їхня стрілянина не робила жодної шкоди.
Під вогнем більш як десятьох кулеметів та рушничним група із трьох людей із кіньми на поводах пройшла пару сотень кроків і жодному навіть шапки не збили… Вже лишилося недалеко до села, як засвистіли гарматні стрільна. Стріляла ворожа чотиригарматна батарея сальвами. По першій сальві гранати перелетіли і розірвалися за селом. Друга сальва вже була добра, гранати рвалися в пару метрах від нас, але кривди нам не зробили. Третя сальва повалила нас на землю. По ній вибіг Кирієвський з перебитою рукою, а Борсук, мов безтямний, плентався за ним, бо був поранений у голову і контужений. Залишився я сам… З великим трудом підвівся на ноги і спостеріг, що моя черкеска вся в лахманах (тут: у дірках. ~Ред.), від піхов на шаблю залишився тільки ремінь, а до того прострілена нога якась не моя, бо п'ята стала спереду, а пальці позаду.
В цей час Москалі почали наступ. Сотні [Чорних] відкрили вогонь із кулеметів і рушниць через мою голову. Нова сальва гранат розірвалась навколо мене — і я знову на землі.
Спинивши наступ ворога, поодинокі козачата почали вискакувати на допомогу і навіть припровадили мою Юзьку, але не було ради, бо я з перебитою ногою не міг сісти на коня. На одній нозі, під страшним вогнем, дострибав до стодоли і тільки оперся об неї, як нова серія гранат розірвалася навколо стодоли. Козаки кинулись на поміч, але це коштувало нових двох поранених. ["Всі якось втратили голову. Всі розпоряджались, всі наказували, а користі жодної. Нарешті почувся сильний голос пораненого команданта, аби кулеметники відбили ворога", — писав Борис Монкевич].
Москалі знову рушили в наступ, та вогонь наших "Люїсів" і рушничні сальви примусили їх сховатися за залізничний насип…
Коли відбили атаку, я наказав принести довгу драбину, яку вимостили сіном, покрили буркою. ["Сам, без нічиєї помочі, він сів на драбину і, взявши перебиту ногу обома руками, поклав на щаблі", — зазначав Борис Монкевич].
Імпровізовані ноші прив'язали до стремен двох коней. У моїх юках знайшлася чиста сорочка, яку подерли на шмаття, і ветеринарний фельдшер зробив перев'язку. Перед відходом наказав командирові куреня триматися до приходу 2-го куреня.
Коней із драбиною в руках вели два козаки, а один тримав ногу, аби не спадала з вузької драбини, але пару разів таки не втримав і нога спадала, що викликало пекельний біль. ["Полковник увесь час скреготав зубами, але водночас і жартував", — додавав Борис Монкевич].