Ірка Хортиця — надніпрянська відьма

А над водою, приглушений і дивний, але все-таки впізнаваний, пролунав крик півня. І острів миттю неначе вибухнув — увесь, відразу. Розсипаючи іскри, до темних небес здійнялися десятки вогнищ. А прямо Ірці під ноги, розгорнувшись, наче килимок, викотилась довга дівоча тінь.

— Чого приперлись, питаю? Хто вам дозволив?

Ірка повільно провела очима по землі, вздовж чорної тіні. Дійшла до місця, де її ноги переходили в цілком реальні худі ніжки в кросівках і джинсах, піднялася поглядом трохи вище, потім іще — аж доки не дійшла до обличчя. До обличчя страшного облому. Бо на неї, люто поблискуючи болотно-зеленими очиськами, дивилась рудоволоса Алла.

— А ти казала, що її не буде, — розпачливо прошепотіла Тетянка.

— Вона в нас дівчинка цілеспрямована, якщо вже почала свято псувати, то має довести справу до кінця, — крізь зуби процідила Ірка. — Агов, Аллочко, твої подружки теж тут? Як їх там — здається, Наталка й Карина?

— Ці жалюгідні смертні мені не подруги! — Алла обдарувала Ірку пихатим поглядом. — А з моїми справжніми подругами ти зараз познайомишся — мало не буде! — Алла раптом дико заверещала, так, що в Ірки аж вуха позакладало. — Дівчатка, всі сюди!!! До нас тут примазалися… якісь!..

Повітря туго клацнуло, немов хтось невидимий струснув мокре простирадло.

Рівненьким трикутником, потилиця до потилиці, над берегом зависло десятеро дівчат верхи на мітлах. На чолі клина летіла неймовірна красуня років п’ятнадцяти — золото її розкішного довгого волосся вигравало навіть у нічній пітьмі. Літунки зробили хвацький віраж і разом, не ламаючи клина, пішли на посадку — точнісінько в Алли за спиною. Десять пар ніг водночас торкнулися трави. Десять пар очей, що мерехтіли болотяною зеленню, з лиховісним зацікавленням утупилися в Ірку.

— Чужі, на острові чужі! — продовжувала надриватись Алла.

— Вшиваємось, Ірко, на рогач і драла! — Тетянчин панічний шепіт долетів до Ірчиного вуха, і її потягли за лікоть… Ірка струснула головою — неначе відігнала муху — ледь чутно шикнула:

— Не смикайся!

Якусь мить вона зацікавлено розглядала застиглих перед нею дівчат, а потім здивовано похитала головою:

— Отже, ті подружки були смертні, а ці, значить, справжні. Тобто, навіть якщо їм зараз повідривати голови, то з ними нічого не станеться? — сказала Ірка й прицільно примружилась, дивлячись на найближчу з дівчат. Та розгублено заблимала оченятами — дуже вже серйозний і вдумливий був погляд в Ірки. — Ну, тобі-то, Аллочко, голова точно не потрібна — все одно ти нею не користуєшся. Дурепо, чужі тут не ходять. Тобто, не літають, — Ірка витягла на передній план свого рогача.

Алчин вереск раптом стих, неначе його зрізали ножем. Золотоволоса красуня, яка командувала літунками, зміряла поглядом Ірчин рогач. Потім оцінила ступу й гордовито, у Аллиному стилі, запитала:

— Дівчинко, ти чия?

— Дівчинко, я не валіза, — процідила крізь зуби Ірка.

— Ти не зрозуміла запитання? — з презирством королеви поцікавилась красуня. — Я спитала, хто твоя хазяйка.