Ірка Хортиця — надніпрянська відьма
- Автор: Волинська Ілона, Кощеєв Кирило
- Серия: Ірка Хортиця #1
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Веста: Видавництво «Ранок»
- ISBN: 978-966-08-1693-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Ірка Хортиця — надніпрянська відьма». Краткое содержание книги:
Одна справа — насміхатися з подруги, яка так хоче стати відьмою, і зовсім інша — рятувати її від суперниць, які прагнуть відібрати відьмин дар разом із життям.
Чи зможе пройти всі випробування звичайнісінька дванадцятирічна дівчинка — яка випадково дізналася про власну чаклунську силу — Ірка Хортиця? Адже справжнє життя відрізняється від чарівних книжкових казок й у ньому насправді існують і страшні перевертні, і люті песиголовці, і мерці, що постали з могил, і домові, і русалки, і… могутні відьми!
— Я гадала, що ми намастимося…
— Я-то намащусь, я — відьма, — кивнула Ірка. — А ти можеш літати тільки моїм Словом і лише доти, доки кипить терлич-зілля, — Ірка зачинила дверцята мікрохвильовки й натисла кнопку.
Усередині спалахнуло світло, почулося тихе гудіння.
— Слухай, а раптом воно перестане кипіти? Тоді, виходить, я на землю гепнуся? З висоти? — схвильовано поцікавилась Тетянка.
Ірка поблажливо поплескала подругу по плечу:
— Завчасно не перестане! Як гадаєш, навіщо я бабусю на мікрохвильовку з таймером розкрутила?
Вона витягла з кишені пластикову косметичну баночку й почала густо накладати крем на шию й зап’ястки. Закотивши джинси, намазала під коліньми й підтюпцем вискочила надвір.
Міцно затисши між ногами величезний рогач, Ірка посмикала мотузок для білизни, що тягнувся від рогача до залізного обруча на ступі:
— Залазь, мерщій! — наказала юна відьмочка.
Тетянка підбігла до ступи й раптом нерішуче спинилась:
— То ти мене що, на мотузці, як причіпчик потягнеш? — недовірливо спитала вона. — А раптом розв’яжеться?
— Ти що, боїшся? — озирнувшись через плече, Ірка весело й водночас зацікавлено глянула на Тетянку. — То як, може, ну його, цей шабаш? Адже я не наполягаю. Можеш залишитись.
— Hi-ні-ні, — Тетянка заметушилась, сперлася руками на край ступи, підтяглася… І застигла — одна нога в ступі, а інша теліпалася назовні. Нещасним голосом вона поцікавилась: — Ірко, а ти взагалі хоч раз пробувала вже літати?
Ірка гикнула й, спрямувавши ручку рогача на бліду кулю місяця, відштовхнулась ногами.
Теплий вітер війнув у лице, рогач злетів у повітря. Мотузок для білизни напнувся. Ірка відчула ривок — позаду придушено кавкнула Тетянка. Об задок рогача штурхонулося щось велике. Ірка трохи збільшила швидкість, мотузок знову напнувся, і дівча, нарешті, змогло озирнутись. Ступа, мов та непокваплива туша, летіла слідом за рогачем. Із її широкого отвору стирчали дві задрані ноги, люмінесцентні смужки на кросівках слабко полискували в темряві. Та ось ноги брикнули й зникли в глибині ступи, а над отвором повільно зринула бліда Тетянчина фізіономія. Не вся — лише трошки вище носа. Судорожно вчепившись в борти ступи руками, Тетянка повільно глянула очима туди-сюди. Потім задерла голову, зиркнула в нависле над нею нічне червневе небо, придушено зойкнула й пірнула на дно ступи.
Ірка сардонічно гмукнула й спрямувала рогача назустріч місяцю.
З вантажем на хвості рогач летів поважно й неквапом. Нагріте за день повітря м’яко обвівало обличчя, під ногами пролітали темні квадрати дахів. Жовті прямокутники вікон на парних вежах-висотках ковзали повз них, а попереду було видно воду, що вигравала місячним сяйвом, — Ірка наближалася до Дніпра. Рогач летів уздовж ріки — до цятки, що виднілася вдалині, до острівця. Ірка заклопотано зиркнула на годинника — ще мить, і настане північ — дівча міцно стисло коліна. Рогач шарпонувся…
— Агов, агов, Ірко, не смикай ти! Дай хоч помилуватись! — роздратовано зажадали позаду.
Ірка озирнулась. Романтично спершись підборіддям на руку, — ну зовсім як принцеса біля віконця замку — Тетянка стояла в ступі. Вітер бавився її розпущеним світлим волоссям, а мрійливий погляд то ковзав по хвилях, то здіймався до зірок.
— Яка краса! — схвильовано зітхнула Тетянка й відкинула за вухо грайливий локон.
— Ага, — критично примружила очі Ірка. — Ти ще дзеркальце дістань — красою помилуватись. Щойно хтось на дні сидів, зубами цокотів, аж мені було чутно! Ану тримайся — ми запізнюємось! І-і-ех! — пришпорений рогач на повній швидкості понісся назустріч темній громаді одного з островів Дніпра.
Позаду знову пискнули. Ірка вкотре озирнулась і задоволено кивнула. Первісну картину було відновлено — зі ступи знову стирчали лише Тетянчині кросівки. Круто заклавши рогач на бік, Ірка почала облітати острівець. Прив’язана мотузком ступа хвацько метлялася позаду.
— Ну і зараза ти все-таки, Ірко, користаєшся тим, що я від тебе залежу! — закричали звідти.
— Ти не за-лежиш, ти висиш! — гукнула у відповідь Ірка й погнала рогач іще швидше.
Вони пронеслися вздовж стіни дерев. Повз них промайнули перехняблені грибочки давно занедбаного пляжу. Ірка здійнялася над островом — ніде не було жодного вогника. Вона прислухалась — жодного звуку. Острів був тихий, темний і порожній. Власне, як і завжди. Ірчин рогач нерішуче завис у повітрі.
— Давай приземляйся, а то мене зараз знудить просто за борт, — простогнала Тетянка зі ступи, що погойдувалася поруч.