Замах на бродягу

Йому було приємно почути гомін вулиці, впіймати хлопчиська, який мало не налетів на нього, вдихнути запах фруктів на візку зеленяра.

Мегре добре знав бар Джо, прозваного Громилом. Вперше комісар побував там років із двадцять тому, і за цей час в ньому змінилося принаймні двадцять хазяїв. Але одна річ залишалася незмінною — можливо, через вигідне стратегічне розташування на розі вулиці Пігаль та площі Бланш — перед його дверима щоночі невтомно ходили самотні жінки, чекаючи на чергового партнера.

Час від часу поліція зачиняла бар, але потім приходив повий власник, і тут знову починали збиратися околишні зайдиголови. Мацотті був не перший, кого спостигла смерть в цій штаб-квартирі нічного Монмартра.

Та принаймні зараз тут було спокійно, і горезвісний бар Джо нічим не відрізнявся від звичайнісінького паризького кафе. Стойка з високими стільцями, дзеркала на стінах, кілька столиків по кутках, за одним із яких четверо чоловіків грали в карти. Поряд двоє штукатурів у комбінезонах, з білими від вапняного пороху обличчями, неквапливо цідили вино.

Угледівши Мегре, хазяїн бару, велетень у білій сорочці з закачаними по лікоть рукавами, весело кинув інспекторові Люка, що вже примостився біля стойки:

— Он ваш патрон… Що вам подати, пане Мегре?

Він не втрачав доброго гумору навіть під час найделікатніших допитів, яких було на його карбі вже немало. І завжди виходив сухим із води.

— Склянку білого.

З виразу інспекторового обличчя Метре зрозумів, що той не відкрив нічого цікавого. А втім, він ні на що й не сподівався. Поки що вони лише звикалися з оточенням.