Замах на бродягу
- Автор: Сименон Жорж
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Замах на бродягу». Краткое содержание книги:
— Я вже вам сказав, що він був дилетант. А Мацотті було вбито цілком професіонально, ви знаєте це не гірше за мене. Ні йому самому, ні його докерам це не до снаги.
— Ще одне запитання.
— Скільки їх у вас?
— Можливо, це останнє.
Штукатури уважно прислухалися, переморгуючись між собою.
— Шкварте, може, й відповім!
— Ви допіру визнали, що не всі раділи з успіхів Еміля Буле.
— Люди рідко радіють з чужих успіхів.
— А надто в такій справі, де кожен намагається з'їсти іншого?
— Згода! Що далі?
— Вам не здається, що Еміля міг убити котрийсь із його конкурентів?
— По-моєму, я вам уже відповів.
— Коли?
— Коли сказав, що в таку спеку лише придуркуватий може тримати в себе труп цілих три дні. А на Монмартрі серед власників кабаре немає придуркуватих. Ніхто б із них не став так ризикувати. Як його вбили?
Так чи інакше, за кілька годин про це буде повідомлено в усіх газетах.
— Його задушили.
— В такому разі я відповім ще упевненіше, і ви знаєте чому… Вбивство Мацотті — це чиста робота. Коли б хлопці захотіли натомість ухекати Еміля, вони б зробили це у такий самий спосіб… Скільки ви вже силкуєтесь злапати когось із убивць Мацотті — і все марно. Тут вам не допоможуть ніякі ваші стукачі — бо це чиста робота. А от вбивство Еміля і взагалі вся ця історія з його трупом — це вже не чиста робота. Це казна-що. Ось усе, що я можу вам сказати.
— Дякую.
— Нема за що. Може, ще по скляночці?
Він уже нахилив пляшку.
— Іншого разу. На сьогодні досить.
— Іншого?.. Навіщо ви мене лякаєте? Я нічого не маю проти вас особисто, але прошу вас не вчащати до мене. В нашій роботі це небезпечно. Ходіть краще до моїх конкурентів…
— Скільки з нас?
— Вважайте, що була моя черга вас частувати. Я був у боргу перед інспектором. В Сюрте під час останнього допиту він пригощав мене бутербродами з пивом…
Якийсь час вони мовчки крокували вузькими горбатими вуличками, і Мегре вже підняв був руку, щоб зупинити таксі, але інспектор нагадав йому, що вони приїхали службовою машиною.
— Тоді вези мене додому, — буркнув комісар.
Сьогодні в нього не було жодного приводу уникати домашнього обіду.
Мегре досі не знав, з якого боку підступитися до цієї справи. Громило Джо лише підтвердив його ранкові міркування, і він не міг сумніватися у його щирості.
Еміль Буле справді був дилетант і до кінця залишався чужорідним тілом у гарячій атмосфері Монмартра.
І, що найцікавіше, його вбивцею був також дилетант.
— Що в тебе? — запитав він у Люка.
Тай відразу зрозумів комісара.
— В кварталі всі прозивають їх таліянками… Зі старої трохи сміються — вона надто перекручує французьку мову. Аду знають менше… Кажуть, вона рідко з'являється на вулиці і не інакше, як у супроводі свого шуряка… Вся родина любить добре попоїсти. М'ясник каже, що вони щодня забирають в нього стільки м'яса, що ним можна було б нагодувати десять чоловік… І найкращі шматки… Після обіду Марина звичайно прогулюється з дітьми на Антверпенському майдані… Одного везе в колясці, другого веде за руку…
— У них немає няньки?
— Ні, лише служниця… Вона приходить тричі на тиждень…
— Хто це? Де вона живе?
Люка зашарівся.
— Я дізнаюся про це пізніше…
— Що ти ще чув?
— Жінка торговця рибою сказала: «Цей добродій хитріший за самого чорта. Завжди собі на умі…»
Звичайно, вона мала на увазі Еміля.
— Цебто як?
— Каже, що він узяв старшу сестру, коли їй було вісімнадцять, а побачивши, як вона товстішає, привіз молодшу… «От згадаєте моє слово — погладшає молодша, то він привезе із Італії ще одну сестричку».
Мегре й сам про це думав. Йому було відомо немало випадків, коли жонатий чоловік заводив роман із своячкою.
— Розвідай детальніше про Аду… З'ясуй передусім, чи не було в неї якогось залицяльника…
— А як вам здається, патроне?
— Начебто ні, та краще перевірити… Розпитай також людей про Антоніо… Після обіду рушай на вулицю Понтьє…
— Гаразд.
Машина зупинилася перед будинком, де жив комісар, і, підвівши голову, він побачив у вікні свою дружину, яка привітно махнула йому рукою. Мегре відповів їй тим самим і ступив на сходи.
Метре саме обідав, коли задзвонив телефон. Він кивнув головою до жінки, щоб узяла трубку.
— Алло!.. Від кого?.. Так, удома, він обідає… Зараз передам…
Комісар запитально глянув на пані Мегре. Вигляд у нього був похмурий. Це Лекуен…
Він підвівся і, витираючи серветкою губи, попрямував до телефону. Вже кілька хвилин він думав саме про Лекуена, начальника служби охорони порядку і свого давнього товариша, якому він якраз збирався зробити візит. За кільканадцять років служби в карному розшуці Мегре встиг розгубити своїх монмартрських інформаторів, тоді як у Лекуена вони були завжди напохваті.