Замах на бродягу
- Автор: Сименон Жорж
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Замах на бродягу». Краткое содержание книги:
— В кінці березня.
— Отож… Минулого великодня цей Мацотті раптом подався до Тулона… Шкода, що ви не знали цього шахрая… Нікчема, який хотів здаватися великим цабе….
— І що сталося в Тулоні?
— Там він угледів красуню Йоланту, коханку Матте… Ви, мабуть, чули. Це ватажок славнозвісної марсельської банди Довгоносих. Він зараз у в'язниці. На їх рахунку десятків зо два пограбувань…
— Я знаю…
— І от Мацотті вирішив, що йому все дозволено… Словом, він повернувся до Парижа з Йолантою. Про решту ви можете здогадатися самі. Кілька дружків Матте незабаром підскочили до Парижа і показали, що з їхнім ватажком краще не жартувати.
Це було цілком імовірно і добре в'язалося з тим, загинув Мацотті. Чисто, голки не підточиш. Професіонально.
— Я одразу подумав, що це вас може зацікавити, жаль, я не знав вашої адреси і тому пішов до месьє Лекуена.
Мікі зручніше вмостився в кріслі. Він явно нікуди поспішав, очевидно, не вважаючи свою місію закінчено Мегре зрозумів, що він чекає нових запитань, і з невинним виглядом запитав:
— А ви чули новину?
— Яку новину? — так само простодушно перепитав Мікі.
І одразу ж хитрувато посміхнувся.
— Вас цікавить месьє Еміль? Я краєчком вуха чув, його начебто знайшли…
— Ви допіру були в Джо?
— Ми з Джо не такі вже друзі. Але я чув розмову..
— Те, що сталося з месьє Емілем, цікавить мене більше ніж справа Мацотті.
— В такому разі, пане комісар, я змушений вас розчарувати. Я нічого про це не знаю. Як перед богом…
— А що ви самі про це гадаєте? Якої ви думки про Еміля?
— Я вже казав інспекторові… Такої, як усі…
— А точніше…
— Він вів свою справу на свій лад, але закон шанував.
— Ви пам'ятаєте, що було у вівторок увечері?
— На пам'ять я досі не нарікаю…
З його гумових губ не сходила значуща посмішка і мало не після кожного слова він хитро підморгував безбровими очима, так немов говорив щось важливе..
— Ви не помітили нічого незвичайного?
— Як сказати… Це залежить від того, що саме ви називаєте незвичайним. Месьє Еміль прийшов того вечора як і завжди, о дев'ятій годині. Разом з Адою. Вам це відомо. Потім він подався до «Блакитного поїзда»…
— І коли він з'явився знову?
— Стривайте… Тоді вже почав грати оркестр… Тобто десь після десятої. В «Лотосі» було майже пусто. Скільки не грай, а клієнти з'являються лише після кіно та театру.
— Його секретарка була з ним весь час?
— Ні… Вона незабаром повернулася додому.
— Ви це самі бачили?
— Так мені здалося. Вона гарна дівчина, і я завжди проводжаю її очима. Просто за звичкою…
— Отже, вона пішла, а Еміль залишився?
— Еге ж… Він ще зайшов до «Лотоса», щоб подзвонити.
— Звідки ви знаєте, що він дзвонив?
— Мені це сказала Жермен, наша гардеробниця… Телефон висить поряд із гардеробом. Він набрав номер, але йому не відповіли. Це, здається, його засмутило…
— А чому гардеробниця звернула на це увагу?
— Тому що завжди, коли він дзвонив увечері своякові або до іншого кабаре, йому одразу відповідали… Крім того, через чверть години він подзвонив знову.
— І знову не додзвонився?
— Еге ж! Ні… Очевидно, того, кому він дзвонив, не було вдома, і це дратувало месьє Еміля… В залі він вичитав одну танцюристку, у якої була пожмакана сукня, а потім полаявся з барменом. Після третьої чи четвертої спроби додзвонитися він вийшов на вулицю…
— Ви розмовляли?
— Він був не дуже балакучий… Хвилин із десять стояв перед входом і дивився то на небо, то на потік машин… Так він завжди визначав, скільки чекати клієнтів.
— Але він усе-таки додзвонився?
— Лише близько одинадцятої.
— І одразу пішов?
— Ні, хвилин двадцять він ще гуляв по тротуару. Він завжди мав таку звичку. Разів кілька він діставав годинника і дивився, поки нарешті не подався вниз вулицею Пігаль.
— Інакше кажучи, в нього було побачення?
— Мені теж так здається…
— А правда, що він ніколи не брав таксі?
— Достоту так. Після нещасного випадку він уникав машин. Їздив метро.
— Ви певні, що він пішов униз? Може, вгору?
— Цілком певний!
— Коли б він мав їхати метро, він пішов би вгору по вулиці.
— Саме так він і робив, коли йому треба було дістатися «Парі-стрипа».
— Отже, виходить, його побачення мало відбутися десь поблизу, на Монмартрі?