ТАРС уповноважений заявити…
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Славін #1
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «ТАРС уповноважений заявити…». Краткое содержание книги:
— Знаєте, а Ольга — вранішня людина, — замислено сказала Ніязметова і знову виправила себе. — Була… Була вранішньою людиною…
— Не зрозумів…
— Це я місток від солов'їв перекинула, — пояснила Ніязметова. Є люди вранішні, а є вечірні. Вранішні — завжди всміхаються, навіть коли їм недобре, вони ніби побоюються образити тих, хто з ними поруч, своїм поганим настроєм. А вечірні — свій настрій виставляють напоказ, паче на вітрину. Я не можу збагнути, чому ви цікавитесь Олею, я ж знаю, Чека даремно не будо цікавитись людиною.
— От ви сказали, що Дубов зразу схопився, перекинув стіл… Ще раз пригадайте, після яких слів Ольги він це зробив?
— Вона сказала «наш люкс», а він зрозуміти не міг, а коли вона нагадала про «Хілтон», він схопився й перекинув… — Ніязметова раптом замовкла, на лобі збрижились дрібні зморшки, так буває у людей, які люблять сонце і дуже швидко загорають.
— Ви не знаєте, Раїсо Ісмаїлівно, — вибачте, будь ласка, що запитую про це, — вони стали близькими ще в Луїсбурзі?
— Ви добре сказали «стали близькими». Тепер кажуть «вони зустрічаються», дуже вульгарно, правда? Я не питала її про це, Костянтине Івановичу… А вона не говорила. Вона — при всій своїй відвертості — була дуже скритна, коли йшлося про особисте. Але мені здається, що все в них почалося там.
— Вона збиралася виходити заміж за Дубова?
— Важко сказати. Не знаю. Пригадую тільки, Оля якось мені призналась: «Серьожа не любить дітей». Вона потім тижнів зо три не хотіла з ним зустрічатися, жила в мене, а я ж безтелефонна, знайти нелегко, ховайся собі на здоров'я…
— А в кого ще могла вона ховатися від нього?
— У Галі Потапенко, це наша подруга… У… та ні, мабуть, усе.
— У Вінтер студенти в інституті були, Раїсо Ісмаїлівно?
— Ви дуже жорстоко сказали: «У Вінтер»… Вона для мене була й залишається Олечкою… Що ж до аспірантів, то, по-моєму, кожен, хто готується до докторської, повинен мати учнів.
— Це я знаю…
— Що, кінчали аспірантуру?
— Ні, в мене є аспіранти. Я, з вашого дозволу, доктор юриспруденції.
— А я й не подумала б!
— Чому?
— Не знаю.
… Галина Іванівна Потапенко працювала старшим економістом «Росавтотехобслуговування». Телефон на її столі дзвонив без упину. Константинов кілька разів намагався розпочати розмову, але нічого путнього з цього не вийшло. Він ненароком зиркнув на годинник: минуло вже п'ять хвилин, як він сидів тут, а Потапенко все ще говорила про будівництво бази в Бронницях, просять встигнути до Олімпіади, — сервіс по всіх дорогах Російської Федерації, десятки тисяч машин з-за кордону, треба бути у всеозброєнні…
— Галино Іванівно, — шепнув Константинов, — я поспішаю…
Жінка кивнула, прикрила рукою мембрану:
— Зараз вийдемо в коридор, одну хвилинку підождіть…
Константинов вирішив не викликати Потапенко до КДБ; по-перше, він вважав, що жінка може розгубитися, недарма ж хороший лікар завжди сам робить візит; хворому й стіни вдома помагають, він хазяїн, розкутий; по-друге, вважав Константинов, у нього не було особливих підстав для допиту, та й не його це справа, а слідства.
— Що ж, ходімо покуримо, — сказала Потапенко, поклавши трубку, — тут життя не буде.
У коридорі вони примостились на диванчику, біля вікна; Потапенко закурила радянське «Мальборо», обхопила коліно лівою рукою (так завжди жінки сидять на пляжі, причому ті жінки, які добре плавають), обернулася до Константинова:
— Рая мені дзвонила, Костянтине Івановичу. Вона просила допомогти, я готова: зразу ж даю вам слово честі.
— Спасибі. Ви, напевно, в курсі того, що мене цікавить?
— Так. Дивно все це…
— Що саме? Чому дивно?
— Розумієте, Оля приїхала до мене, очі хворі, бліда, змучена, я її ніколи не бачила такою… Навіть не знаю, чи зручно про це говорити… Словом, вона попросила мене оцінити сережки. Діамант із смарагдом, дуже гарні…
— Чому сама не пішла до ювеліра?
— Бо місяць тому я сестрі, коли вона виходила замін? купила сережки й оцінювати їх їздила до Григорія Марковича, є один старий ювелір, ще за царя працював.
— Можна було просто спитати його адресу.
— Він не прийме. Він же не працює, на пенсії, приймає тільки тих, з ким знайомий, вони такі недовірливі, ці старі ювеліри… Але що цікаво, там, у коробочці, під сап'яном, лежала записка: «Сережки від Серьожки». Отже, це Дубов їй подарував.