ТАРС уповноважений заявити…

— Коли вона була у вас востаннє?

— Не пригадую. Днів п'ять тому. Може, чотири. А що?

— Вона була сама?

— Ні. З Серьожею.

— З яким Серьожею?

— Як це — з яким? З Дубовим. Вони прийшли до мене годині о другій з шампанським; Серьожа десь дістав «брют», Абрау Дюрсо, найсухіше. Посиділи, побалакали, потім вони пішли…

— Як себе почувала Ольга?

— Добре. У тім то й жах! Якби ж хворіла… До речі, до мене приходив якийсь юнак, теж про Олю розпитував.

— Пригадайте, будь ласка, що було того вечора?

— Нічого не було.

— Скільки часу вони пробули у вас?

— Годину, не більше.

— Ви розмовляли про щось?

— Звичайно.

— Але ви не пригадуєте, про що саме?

— Запам'ятовуються слова в якійсь кризовій ситуації… Пробачте, як вас звати?

— Я не відрекомендувався? Мене звуть Костянтин Іванович.

— Так от, Костянтине Івановичу, зрозумійте, що нелегко розповідати комусь третьому про розмову з друзями, про спокійну розмову… Ольга поставила касету, вона знає… — Ніязметова знову заплакала, — вона знала всі мої касети, бо подарувала мені їх багато, кожного разу привозила з Луїсбургу. Деміса Руссоса поставила, чудовий співак, правда ж?

— Я не чув.

— Його тепер дуже люблять: повна розкутість, щирий, вразливий, все віддає пісні, як Віктор Хара… Так от, Оля поставила Руссоса, сіла біля Серьожі й спитала його, чи не забув він цю пісню, а він відповів, що не пам'ятає її, тоді Оля сказала: «От дурненький, та це ж наша пісня». Він здивувався, глянув на неї, а вона засміялась, як же вона гарно сміялась, мертвого могла розсмішити, і сказала: «Пригадуєш, цю пісню завжди грали в нашому люксі?» А він знову не зрозумів: «У якому люксі?» А Ольга розвеселилася ще більше: «Та в «Хілтоні», в «Хілтоні»!» Він чомусь зразу ж схопився й перекинув на неї бокали з шампанським, а на ній було чудове плаття, плісироване, джерсі, дуже легке, зараз таке модне. Він засмутився, взяв її за руку, одвів у ванну, потім вони повернулися — тихі, якісь дивні… Я попросила Олю: «Розкажи про ваш номер», а вона подивилася на Серьожу, сумно всміхнулась і відповіла: «Іншим разом». І замовкла, більше ні слова не промовила…

— Це все, що сталося за шістдесят хвилин? — тихо спитав Константинов. — Не пригадуєте, хто саме з великих говорив, що «талант — це деталь»?

— Здається, Чехов.

— Ні, Чехов сказав інакше, він писав, що «стислість — сестра таланту». — Константинов зітхнув. — Непогано було б, якби наші письменники взяли собі цей девіз… Про «деталь» писав Тургенєв.

— Але він цілком міг приміряти на себе чеховську думку — всі його романи дуже короткі.

— Правильно, — погодився Константинов. (Він навмисно змінив темп розмови, щоб дати жінці заспокоїтись.) І це зрозуміло. Прочитайте Тургенєва ще раз, я не кажу про романи, візьміть його листи: пригадуєте, як він докладно виписував соловейкові трелі? Це можна друкувати як вірші в прозі, він знайшов слова, щоб передати кожнісіньке колінце вранішньої солов'їної пісні в кожному повіті Курської губернії — чудово!