ТАРС уповноважений заявити…
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Славін #1
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «ТАРС уповноважений заявити…». Краткое содержание книги:
— Я можу сподіватись, що паша розмова залишиться між нами? Про неї не повинні знати ні рідні, ні найближчі друзі.
— Ви вірите чесному слову? — зітхнула жінка, і погляд її мимоволі ковзнув по фотографії на стіні: вона й колишній її чоловік; розлучилися три роки тому; захопився іншою, тай держати його було нічим — після операції позаматкової вагітності Ніязметова не могла мати дітей.
— Я дуже вірю чесному слову, — відповів Константинов. — Не знаю, чи відома вам одна історія… Коли помер Кропоткін, удова написала листа Леніну: всі анархісти сиділи в тюрмі, і нікому було проводжати в останню путь князя-бунтаря. Вдова просила відпустити анархістів на похорон. Ленін викликав Дзержинського. Той поїхав — після розмови з Іллічем — у Бутирку, попросив вишикувати всіх заарештованих анархістів, підходив до кожного і брав чесне слово, що після похорону Кропоткіна той повернеться до тюрми. І повернулися всі. До одного. Ось так. Тому що я з КДБ, так би мовити, правонаступника Чека, то, зрозуміло, чесному слову привчений вірити.
— Невже повернулися всі? — тихо спитала жінка. — Прекрасно. Чому про це не пишуть у книгах?
— Пишуть. Я ж прочитав у книжці, — відповів Константинов.
— Даю слово честі, — сказала Ніязметова. — Тим паче що мій дядько, Шарип Шакирович, працював у Чека, його розстріляли в Моабіті разом з Мусою.
— Я знаю. Так от, Раїсо Ісмаїлівно, мене цікавить усе, пов'язане з Ольгою Вінтер.
— З Олею!? — здивувалась Ніязметова: на очах у неї забриніли сльози. — Що сталося? Яке горе, боже ти мій, яке горе!.. Чому вас цікавить — особливо тепер — Олечка?
— Коли вона була у вас востаннє?
— Не пригадую. Днів п'ять тому. Може, чотири. А що?
— Вона була сама?
— Ні. З Серьожею.
— З яким Серьожею?
— Як це — з яким? З Дубовим. Вони прийшли до мене годині о другій з шампанським; Серьожа десь дістав «брют», Абрау Дюрсо, найсухіше. Посиділи, побалакали, потім вони пішли…
— Як себе почувала Ольга?
— Добре. У тім то й жах! Якби ж хворіла… До речі, до мене приходив якийсь юнак, теж про Олю розпитував.
— Пригадайте, будь ласка, що було того вечора?
— Нічого не було.
— Скільки часу вони пробули у вас?
— Годину, не більше.
— Ви розмовляли про щось?
— Звичайно.
— Але ви не пригадуєте, про що саме?
— Запам'ятовуються слова в якійсь кризовій ситуації… Пробачте, як вас звати?
— Я не відрекомендувався? Мене звуть Костянтин Іванович.
— Так от, Костянтине Івановичу, зрозумійте, що нелегко розповідати комусь третьому про розмову з друзями, про спокійну розмову… Ольга поставила касету, вона знає… — Ніязметова знову заплакала, — вона знала всі мої касети, бо подарувала мені їх багато, кожного разу привозила з Луїсбургу. Деміса Руссоса поставила, чудовий співак, правда ж?
— Я не чув.
— Його тепер дуже люблять: повна розкутість, щирий, вразливий, все віддає пісні, як Віктор Хара… Так от, Оля поставила Руссоса, сіла біля Серьожі й спитала його, чи не забув він цю пісню, а він відповів, що не пам'ятає її, тоді Оля сказала: «От дурненький, та це ж наша пісня». Він здивувався, глянув на неї, а вона засміялась, як же вона гарно сміялась, мертвого могла розсмішити, і сказала: «Пригадуєш, цю пісню завжди грали в нашому люксі?» А він знову не зрозумів: «У якому люксі?» А Ольга розвеселилася ще більше: «Та в «Хілтоні», в «Хілтоні»!» Він чомусь зразу ж схопився й перекинув на неї бокали з шампанським, а на ній було чудове плаття, плісироване, джерсі, дуже легке, зараз таке модне. Він засмутився, взяв її за руку, одвів у ванну, потім вони повернулися — тихі, якісь дивні… Я попросила Олю: «Розкажи про ваш номер», а вона подивилася на Серьожу, сумно всміхнулась і відповіла: «Іншим разом». І замовкла, більше ні слова не промовила…
— Це все, що сталося за шістдесят хвилин? — тихо спитав Константинов. — Не пригадуєте, хто саме з великих говорив, що «талант — це деталь»?
— Здається, Чехов.
— Ні, Чехов сказав інакше, він писав, що «стислість — сестра таланту». — Константинов зітхнув. — Непогано було б, якби наші письменники взяли собі цей девіз… Про «деталь» писав Тургенєв.
— Але він цілком міг приміряти на себе чеховську думку — всі його романи дуже короткі.
— Правильно, — погодився Константинов. (Він навмисно змінив темп розмови, щоб дати жінці заспокоїтись.) І це зрозуміло. Прочитайте Тургенєва ще раз, я не кажу про романи, візьміть його листи: пригадуєте, як він докладно виписував соловейкові трелі? Це можна друкувати як вірші в прозі, він знайшов слова, щоб передати кожнісіньке колінце вранішньої солов'їної пісні в кожному повіті Курської губернії — чудово!